Я виїхала в Нідерланди кілька років тому на роботу і за цей час встигла зустріти багатьох емігрантів. З ними спілкуватися і знайти спільну мову легше, бо вони також не місцеві. У нас із ними одна хвиля, одна туга. До когось вона приходить одразу після переїзду, а когось накриває лише за кілька років.
Зустрічаються і такі, хто зовсім не скучає за батьківщиною, але це дуже рідко. Більше тих, хто озирається у минуле і каже: «А пам’ятайте…». Хвиля і причина еміграції немає значення. Усі мають цю тугу. Хочу поділитись з вами, про що найчастіше згадують люди тут, далеко від своїх батьківщин.
Дитинство. Далеко від рідного дому загострюється туга за дитинством, іноді зовсім раннім. Селом, садом, бабусею з дідусем, пасікою, річкою за селом.
Несподівано згадується запах котлет у їдальні, шкільні роздягальні, мамині фіалки на вікні, футбольні ворота у дворі, лавочки під липами. Згадується все в таких детальних подробицях, що дивуєшся: як воно взагалі збереглося в куточках душі?
Більшість із нас сумує тут за рідною їжею. І якщо гречку ще можна знайти у спеціальних магазинах, то про квас чи звичайний кефір можна забути. Іноді як захочеться крабовий салат чи шубу! А ви спробуй знайди ці крабові палички у Європі чи малосольний оселедець.
Багато хто так і не забув смак глазурованих сирків. А мочені яблука, огірки, квашені огірки й помідори і корейська морква. Дехто з моїх знайомих умільців навчився робити їх самостійно, бо що ще залишається.
Цей список можна продовжувати нескінченно: сушена рибка, кисіль, каші всілякі, згущене молоко і повидло, бабусині закрутки та пиріжки, біляші, чебуреки. І їжа – це ще півбіди. Дуже сумують наші люди за шашликами.
Це на батьківщині можна виїхати кудись у підлісок і розвести багаття. А тут не дай боже намет поставити десь за межами спеціальної стоянки – одразу штраф.
Знали б ви, як українки нудьгують за своїми перукарями та манікюрницями. Я теж спочатку сумувала, ніяк не могла звикнути, що просто не можу дозволити собі перукаря. Тому знайшла собі подругу, теж в еміграції, призвичаїлися рівняти кінчики одна одній.
Важко тут зі сферою краси – дорого і зовсім не якісно. Натомість наші майстрині, які виїхали за кордон, користуються величезною популярністю у місцевих.
Але до їжі швидко звикаєш. Звикаєш до інших страв та спецій. Проте набагато сильніше я, як і тисячі, мільйони інших наших, сумую за речами, які не можна купити. Іноді, смішно сказати, сумую за тим, на що раніше просто не звертала уваги. І я не одна така.
Нам усім чомусь не вистачає тролейбусів з їхніми довгими рогами, які зрідка кидають іскри на проїжджу частину. багато хто сумує за дачею і своїм палісадником. Хтось навіть по вуличних котах та собаках скучає, яких у Європі не побачиш. Але найбільше ми всі сумуємо за простотою.
Коли просто ось так можна поділитися з людиною тим, що на душі, та ще й рідною мовою. Просто взяв і поїхав у вихідний до друзів на знайому з дитинства вулицю. Просто взяв і вирішив питання з податковою. Взяв і домовився з кимось про купівлю чи продаж.
За тим, коли все просто і буденно, бо все навколо – рідне, а не коли кожен прожитий день – подвиг. Хвилі еміграції змінили цю простоту.
Дуже сумно у нас тут зі спілкуванням. Буває, що живого людського спілкування багато хто шукає тут довгі роки, а так і не знаходить. У нас і на батьківщині буває складно знайти друзів і однодумців, а далеко від дому це задача з двома зірочками.
Здається, це вже назавжди: заходити в супермаркет і перераховувати все на рідні гроші. Просто так заради інтересу.
Сумують люди також за природою та знайомими пейзажами. Хтось за полями, хтось навпаки, за лісами горами. А навіть якщо і потрапити до схожої місцевості, ліси й поля все одно зовсім інші.
Що вже казати про сім’ю? Не всі ж переїжджають сім’ями, особливо зараз. І не всі сім’ї витримують такі випробування. Тому для більшості таких людей життя часто ділиться на до і після. Для мене – також.
Тут є забезпеченість і якісні умови життя, але немає того, чого прагнуть душа й серце.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
