Моя дочка цього року закінчує навчання у школі. Попереду іспити, випускний та всі інші принади шляху у доросле життя. Я вже багато років голова батьківського комітету в класі.
Турбот та хвилювань зараз дуже багато. Але класна керівник нещодавно звернулася до мене із незвичайним проханням: допомогти одній учениці. Дівчинка вчиться у нашому класі давно, всі її добре знають, я особисто знайома з її мамою.
Дівчинка ця жвава, про таких кажуть: палець у рот не клади. На кожне зауваження чи претензію у неї негайно готова відповідь. Навчається дівчинка середньо. Збиралася вступати до університету на медичну хімію – напрямок у місті досить затребуваний.
І ось минулого місяця дівчинці виповнилося 18 років. Ситуація незвичайна тим, що сім’я цій дівчинки покинула її у день 18-річчя.
– Далі сама, як хочеш, я більше за тебе не відповідаю, – сказала мама їй, саме так передала її слова сама дівчинка, звернувшись до класної керівниці за допомогою, бо жити їй нема на що.
Класна керівниця змогла домовитися, щоб дівчинка пожила до закінчення школи у притулку, хоча її ситуація не є типовою. Спроби закликати матір дівчинки до совісті та дати можливість дитині нормально завершити навчання нічим не увінчалися. Та повторювала лише одне, що її обов’язки до дочки завершилися, а бажання тягнути її далі немає.
– Ви ж знайомі з мамою, — казала мені класна, – будь ласка, поговоріть із нею. Це ж ненормально – таке ставлення до своєї дитини. Як так! Неначе непотрібну річ взяти і викинути з дому. Звичайно, я розумію, що за законом дівчинка тепер повнолітня і сама відповідає за себе, але дитина ще навіть школу не закінчила!
Я зв’язалася з мамою, сповнена праведного гніву. Напевно, найбільше мене бентежила ситуація, бо я легко приміряла її на себе: моя дочка навчається в цьому ж класі. Насилу, але мені вдалося досягти зустрічі з цією мамою.
– Вислухайте мене, а потім, якщо залишиться бажання, допомагайте їй самі, — сказала мама дівчинки. Я сама з Хмельницької області з маленького містечка. Після школи закінчила технікум, стала фахівцем із відновлення та збереження лісових екосистем, довгими шляхами вийшло, що опинилася тут, у сусідньому районі у лісогосподарстві.
Там познайомилася із першим чоловіком. Він був дуже гарний, веселий, балакучий, завжди подобався жінкам. Одружилися. Він привів мене до квартири до батьків, жива в нього була на той час тільки мати. Народилася донька.
Жили, в принципі, нормально, як усі живуть. Коли доньці було майже шість років, нас покликали у гості на вихідні до його друзів до села. Але ми непорозумілися, я відмовилася їхати, тоді він поїхав сам. І не повернувся. З того дня свекруха на мене з’їлася. Вона звинувачувала мене у тому, що її сина не стало, ось, мовляв, якби я з ним поїхала, то нічого не сталося б.
Для неї я назавжди залишилася винною. Жити із нею стало неможливо. Я намагалася поїхати до батьків, але там зовсім не було роботи для мене. Пішла від свекрухи, орендувалакімнату в будинку. Тільки свекруха мене в спокої не залишала. Постійно приїжджала з онукою поспілкуватись, її до себе забирала періодично. І щоразу мені висловлювалася:
– Синочка мого не зберегла, а тепер тільки й зиркаєш, як би чоловіка якогось до себе затягти. Хоч би про доньку подумала.
Тільки тоді нікого в мене не було. І не шукала я нікого. Ніколи було. Працювати треба було багато, щоби дочку піднімати. Пенсія за втратою годувальника була крихітною, а даху над головою не було.
Згодом познайомилася я з Тарасом. Він із Білорусі. Приїхав на заробітки та так і не поїхав назад. Простий. Добрий. Некрасивий, але відкритий та прямий. Почали ми зустрічатись. Заміж покликав, а я пішла – не повік одній скніти.
А тут і свекруха моя колишня представилася. Залишила свою квартиру у спадок єдиній онучці, моїй дочці. Ми до неї й перебралися. Навіщо знімати, якщо є пусте житло? Я в озеленення у місті влаштувалася. Зарплата невелика, але часу на сім’ю вистачало і їздити нікуди не треба.
Тільки дочку мою як замінили після цього. Тільки й чутно стало “моя квартира”, “у мене задарма живете”. Скільки я їй пояснювала, що так, квартира твоя, але ми сім’я, живемо разом, разом їмо, тебе забезпечуємо, чого тобі не вистачає?
Та вона й сама до ладу не знала. Очевидно, вік просто перехідний підійшов. Тільки вона все частіше й частіше почала слова своєї бабки повторювати.
Одного разу вирішила переклеїти шпалери у великій кімнаті. Купила зелені. Сама обірвала все, нові з Тарасом наклеїли, доки донька з подружками у суботу тусила. Так вона прийшла, розкричалася, що я в її квартирі господарюю без її дозволу. Більше, говорю, нічого не зроблю – сама свою квартиру обходжуй. І робити нічого не стала.
А потім у нас син народився. Я на три роки у декреті осіла. Хлопчик дуже неспокійний. Тарас мені дуже допомагав із ним. Опівночі на руках носив, щоб я хоч трохи поспала. Тарас кілька разів її соромити пробував, щоб вона мені вдень хоч у чомусь допомагала.
Ось тоді мені донька і сказала: “Я весь ваш циганський табір до 18 років терплю, а потім щоб вас тут не було.” Думаєте, з гарячого сказала? Ні. Потім багато разів мені повторювала на різні лади. І постійно від неї чула, що брат їй не брат, що він їй чужий і любити його вона не зобов’язана, що Тарас взагалі тут ніхто, житла свого не має, а в чуже вліз і почав дітей народжувати.
І нехай Тарас іде на житло заробляє, бо всі ми з її квартири вилетимо, як тільки їй виповниться 18 років. Скільки я з нею розмовляла. Намагалася пояснювати, що Тарас фактично нас чотирьох годує, що оплачує всі її потреби.
У неї одна відповідь: я вам за це тут жити дозволяю. Одяг, гаджети їй купували, підготовку до ЗНО оплачували, спасибі не чули. Вся в бабу свою пішла: та теж все життя тільки себе любила.
Ну от, як тільки їй 18 виповнилося, ми і з’їхали з її квартири – винайняли будиночок. Її квартира – нехай у ній і живе. Чужі їй ми, ми там не житимемо. Але й допомагати чужим людям ніхто не має.
Подумала я тоді, що мама ця щось недомовляє, що не може бути так. Зустрілася з дівчинкою. І виявилося, нічого мама не перебільшила. Дівчина цілком серйозно вважає, що квартира її, і вона зробила велику милість, що дозволила матері, вітчиму та брату жити у своїй квартирі, що вони повинні бути їй за це вдячні і що тепер вони вчинили по-свинськи, не оцінивши її милості, кинули її, хоча в подяку мали оплатити їй університет і випускний вечір, а все те, що вони робили для неї, то це їхній обов’язок перед нею. Вирішила я не вплутуватися в цю історію.
І ось як виходить, що за законом всі мають рацію і мати і дочка, а по совісті правих немає, як і тих, хто виграв. Нікому добре від такого розкладу не стало.
І немає відповіді, як треба було зробити. Тільки зараз у матері з сім’єю немає свого кута, і коли з’явиться не відомо, а донька виявилася без підтримки на самому початку дорослого шляху. Чи буде у неї випускний — невідомо, але відомо, що оплачувати їй свято і навчання ніхто не буде.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
