Я вже багато років живу за кордоном у Франції. Виїхала, коли ще було мені 19 років, навчатися. Та тут і залишилася, вийшла заміж. У мене дорослий син.
Я зараз розлучена. Маю свій бізнес маленький, стежу за собою, займаюся своїм здоров’ям. Дуже успішна жінка. Все в мене в житті чудово. Є коханий чоловік вже кілька років, француз, але ми не одружені і не збираємося.
Я буваю в Україні, але не дуже часто. Недавно я поїхала в Україну, побачити родичів, а не була до цього 15 років десь. І знаєте, я дуже здивована українським жінкам, як вони все терплять.
Чому вони не розлучаються з чоловіками, коли виростають діти, і коли вже не треба терпіти чоловіка, ледачого, непрацюючого, який звик, щоб його обслуговували, йому готували, шкарпетки прасували і так далі. Ставити перед ним тарілку, перше, друге, компот.
Та навіщо жінки це терплять, якщо можна жити для себе? Я розумію, що терплять заради дітей, бо є житло, але коли діти виросли, навіщо вам, жінки мої дорогі, це все? Треба жити для себе!
У нас тут, у Франції, ніхто не терпить один одного, якщо люди вже стали чужими, і їхні звички одне одного лише дратують. У нас це так: розійшлися, поділили майно чесно, і забули. І живіть, насолоджуйтесь життям.
І ось мені не зрозуміло, заради чого це все терплять в Україні? Людина, з якою нічого спільного вже немає, з якою ви вже навіть не друзі. А не зрозуміло, що під одним дахом. І його ще треба обслуговувати, вислухати, терпіти його буркотіння. Я цього не розумію.
Розповім про себе трохи більше, щоб ви мене уявили і зрозуміли, як людину. Мені завжди здавалося, що життя – це подорож. З України я вирушила в далеку дорогу, коли мені було лише 19 років.
Тоді я навіть уявити не могла, що мій вибір поїхати на навчання до Франції стане настільки доленосним.
Франція прийняла мене стримано, але привітно. Це була зовсім інша реальність: культура, мова, стиль життя. Я поринула в навчання, потроху інтегрувалася у французьке суспільство, знаходила нових друзів, відкривала для себе тонкощі французького шарму.
Через кілька років я вийшла заміж. Здавалося, що все склалося ідеально: коханий чоловік, родина, народження сина. Проте життя навчило мене, що “ідеально” — це лише слово, яке ми часто підганяємо під очікування суспільства.
З часом наш шлюб з Квентіном втратив той вогонь, що був на початку. Ми жили під одним дахом, виховували спільного сина, але наші душі давно розійшлися.
Франція ж навчила мене, що це нормально. Тут ніхто не вважає за обов’язок “терпіти”. І я вирішила: досить. Сину вже було 18 років. Ми розлучилися з чоловіком, але залишилися в добрих стосунках, адже це було рішення двох зрілих людей.
Розлучення стало для мене моментом переродження. Я зосередилася на собі, на своєму здоров’ї, кар’єрі. Мій невеликий бізнес, що починався як хобі, став джерелом не лише доходу, а й величезного задоволення.
Я побудувала своє життя так, як завжди мріяла: робити те, що люблю, не напрягатися особливо і отримувати дохід, якого мені буде вистачати на свої потреби, догляд і турботу про себе, на життя і подорожі.
Тепер у мене є коханий чоловік — француз, з яким ми разом вже кілька років. Ми не одружені, і це нас абсолютно влаштовує. Ми поважаємо свободу одне одного, цінуємо кожен момент, проведений разом, але не будуємо стосунків на залежності.
Нещодавно, вперше за 15 років, я повернулася в Україну, щоб побачити рідних. Це була зустріч із минулим і нагода порівняти. І знаєте, мене найбільше вразило, як живуть українські жінки.
Я бачила знайомих, родичок, які вже давно виростили дітей, але продовжують терпіти чоловіків, які стали для них чужими.
Чоловіки, що не працюють, чекають на обслуговування, звикли до “комфорту”, який створюють жінки. Готування, прання, догляд, навіть прасування шкарпеток. І все це — для когось, хто часто не цінує цих зусиль.
І ось запитання, що не дають спокою після побаченого у друзів, рідних, знайомих.
Я не розумію, чому жінки терплять? Заради чого? Заради думки сусідів? Через страх самотності? Адже діти виросли, життя минає, і це життя — ваше. Хіба не краще витратити його на себе, на мрії, на подорожі, на розвиток?
У Франції такого просто немає. Тут ніхто не тримається за стосунки, які давно себе вичерпали. Розлучення — це не кінець світу, це новий початок. Люди спокійно розходяться, ділять майно і йдуть далі, кожен своєю дорогою. І це правильно.
Я хочу сказати українським жінкам: ви заслуговуєте більшого і кращого! Ви заслуговуєте любові, але передусім любові до себе.
Знайдіть сміливість жити для себе, не для когось. Відпустіть те, що вас обтяжує, і дозвольте собі бути щасливими! Життя одне, і воно занадто коротке, щоб його існувати терпіти.
Автор – Олена Норман, м. Париж – м. Київ
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
