fbpx
життєві історії
Я вже хотіла їхати в рідне містечко, та Ольга Яківна так на мене жалісливо глянула, а потім додала, що відчуває, не довго їй залишилося жити на тому світі. – Я дуже до тебе звикла. – Через пів року на моїх руках вона відійшла у засвіти. Я тоді так плакала, ніби пішла з життя найрідніша у світі людина. Хто б міг подумати, що зовсім чужа людина стане настільки близькою. А потім цей заповіт, який підняв на ноги всю родину

Я вже хотіла їхати в рідне містечко, та Ольга Яківна так на мене жалісливо глянула, а потім додала, що відчуває, не довго їй залишилося жити на тому світі. – Я дуже до тебе звикла. – Через пів року на моїх руках вона відійшла у засвіти. Я тоді так плакала, ніби пішла з життя найрідніша у світі людина. Хто б міг подумати, що зовсім чужа людина стане настільки близькою. А потім цей заповіт, який підняв на ноги всю родину.

Мені тоді було 19 років, я вчилася на другому курсі медичного університету. Навчання в медичному – це як дев’ять кіл пекла, постійно треба цю інформацію вбирати як губка, та й не просто вивчити і здати, а вивчити на зубок. Вічні нервування, перездачі і хвилювання про те, щоб тільки не відрахували. Мало того, я ще й жила в гуртожитку. Ну а в гуртожитку такий контингент, що і вчитися нормально не дасть. Комусь веселощі о третій годині ночі, а комусь іспити здавати по патології.

Зважилася я шукати, куди б мені з’їхати. Зрозуміло, що орендувати квартиру влетіло б у добру копійку, тим більше, що у батьків таких грошей не було. А тому знайшла я оголошення, в якому говорилося, що потрібна доглядальниця-компаньйонка для літньої жінки. Потрібно буде їй ставити системи, та й проводити з нею час. Натомість пропонувалося безкоштовне житло, а також їжа. Вирішила я піти на співбесіду. Дуже переживала, думала, що навряд чи мене візьмуть. Все ж молодих не особливо брати хочуть. Але ні, почувши про те, що я вчуся на другому курсі медуніверситету, мене відразу ж прийняли.

“Підопічною” моєю виявилася бабуся, якій було 71. Дуже приємна, інтелігентна жінка. Ольга Яківна мені відразу ж сподобалася, а я сподобалася їй. Розповівши їй про те, що мені важко було жити в гуртожитку, старенька засміялася.

День у день ми чудово проводили час з Ольгою Яківною. Вона постійно розповідала мені моменти зі свого життя, а я могла поговорити з нею про всі свої проблеми, які мене хвилювали. Вона ніколи мене не засуджувала. Що цікаво, я ніколи ні з ким з рідні навіть не могла так поговорити, як з нею.

Шість років ми з нею прожили разом душа в душу. Вона мені була як рідна бабуся, якої у мене ніколи не було. Мами мама пішла з життя, коли я ще була маленькою, а батька мати я взагалі не знала.

На той час я вже закінчила університет. Збиралася їхати в місто, в якому я народилася. Але Ольга Яківна дуже просила мене не залишати її одну. Казала, що жити їй ще не довго, а вона ж так звикла до мене. Тому я залишилася. Ще через півтора року Ольга Яківна відійшла у засвіти у мене на руках. Я в житті ще так не плакала, як тоді. Так важко було, ніби відійшла рідна мені людина.

Хто б міг подумати, що можна стати настільки близькою з чужою людиною. Ще величезним сюрпризом було, що своє майно Ольга Яківна залишила мені, написала заповіт. Кілька місяців я судилася з її ріднею, яка називала мене ким завгодно. Але я вважала, раз вона так вирішила, значить, вона цього хотіла і тому не відступилася.

Зараз живу в будинку Ольги Яківни, на стіні її фото. Я навіть не знаю як їй дякувати за все те, що вона зробила для мене. Дивитися день у день на її портрет і кожен раз говорити дякую – це найменше, що я можу зробити.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!