Я вже й змирилася з вибором дочки. Звісно, зарано – вісімнадцять тільки-тільки виповнилося, а Олеся вже дорослого життя захотіла. Одне мене дивувало – не хотіла вона нічого про свого обранця розказувати. Єдине, що я знала, звуть його Андрій. Я того дня забігалась по торговому комплексу, піднімаюсь на сходовий майданчик, а там Олеся, вся в сльозах.
Повертаюся з роботи, а Олеся, дочка моя, речі збирає. Не тільки одяг по сумках розпихала, але і посуд з технікою втулила. Задоволена, посміхається:
– Мамо, я до Андрія переїжджаю!
Олесі 2 місяці тому виповнилося 18. Повнолітня, здатна нести відповідальність за свої вчинки.
Питаю:
– Олесю, а хто такий Андрій? Може, ти нас познайомиш, для початку? Де і на які гроші ви жити будете? Хто його батьки? Чим він займається? Якось швидко ти до нього зібралася, не думаєш?
– Ой, мамо, ми що, в середні віки живемо? І взагалі: це моє життя, тебе воно не стосується!
Я подумки попрощалася з блендером, кавоваркою і телевізором – все одно нічим цим не користуюся, нехай забирає, раз так треба. Олеся сама витягла сумки до під’їзду, там їй допоміг закинути їх в автівку якийсь тип.
Гаразд, думаю, раз ти така доросла, та на здоров’я! Наступного дня замки поміняла. Олесі я вірю, а її Андрію – ні.
Півтора тижня від дочки не було ні слуху ні духу. Я знала, що коли-небудь вона подорослішає і увійде у доросле життя, але не думала, що це трапиться так рано. З’явилася, зателефонувала:
– Мамо, ти мені за навчання заплатиш?
Я думала, що вона скучила. А ось воно як.
– Ні, сонечко, не заплачу. Ти у мене вже доросла і я не лізу в твоє життя.
– Зрозуміла. Дякую мамо! – глузливо відповіла Олеся і кинула слухавку.
Вирішила, що доросла? Будь добра бути самостійною у всіх аспектах життя.
Ще пару днів минуло. В голову почали закрадатися плани: як пристосувати кімнату дочки під робочий кабінет? Раз вона все одно у свого Андрій. Меблі придивилася, її ліжко вирішила поки не чіпати – все може бути. Шафу порожню в вітальню можна віднести, чи віддати кому-небудь. Розмріялася я.
Рівно через два тижні після знаменного збору речей Олесею, підіймаюся додому після походу в торговий центр: сидить моє чадо в під’їзді на валізах, сльозами обливається.
– Чому не зателефонувала?
– Соромно було, – носом хлюпає, – а ти мені не рада, так?
– Звичайно рада, йдемо.
У квартиру зайшли, Олеся речі на місця повернула. Все, крім телевізора: його мама цього самого Андрій собі залишила, як оплату за двотижневе життя Олесі.
Андрію 28 років. І коли я відмовилася платити за навчання Олесі, вона звернулася до нього з цим проханням. Жити разом – Андрій був згоден, а брати відповідальність за свою жінку – ні. Цікаво, яким чим він думав, коли тягнув в квартиру своєї матері безробітну студентку заочного відділення?
В когось була така ситуація?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
