Я вже майже перестала переконувати себе, що Святослав приходить до моєї майстерні тільки за керамікою, коли він з’явився на порозі не сам. Поруч із ним стояла висока доглянута жінка в світлому пальті, а він тримав її під лікоть так природно, ніби робив це сотні разів. За хвилину до того я поправляла волосся у відображенні темного вікна, бо знала: приблизно о шостій він зазвичай заходить по дорозі з роботи.
На столі навіть стояла його улюблена чашка, яку я зробила окремо й досі не наважувалася подарувати. А тепер Святослав усміхнувся мені й сказав, що хоче забрати вазу, яку замовляв минулого тижня, та попросив красиво її запакувати, бо сьогодні вона має потрапити до людини, для якої він дуже старався.
Жінка поруч засміялася й сказала: «Ти завжди все ускладнюєш, можна було просто купити готову». Він відповів, що для неї готове з магазину не годиться. Я відчула себе безглуздо.
Кілька місяців наших розмов, його ранкова кава в моїй майстерні, повідомлення з фотографіями старих балконів, бо я якось сказала, що люблю такі будинки, його допомога з полицею, яку я не могла прикрутити сама, — усе раптом стало звичайною ввічливістю чоловіка, якому я сама придумала зайвий зміст.
Я загорнула вазу в папір, перев’язала стрічкою й навіть усміхнулася. А коли Святослав запитав, чи я сьогодні закриваюся о сьомій, як завжди, відповіла: «Ні, раніше. У мене плани». План у мене був один — дочекатися, поки вони вийдуть, замкнути двері й нарешті перестати бути дорослою жінкою, яка вигадала собі історію там, де, можливо, ніякої історії не було.
Мене звати Соломія. Мені тридцять чотири, і ще два роки тому я працювала в банку.
Нормальна посада, нормальна зарплата, біла сорочка, ноутбук Lenovo, обід за розкладом і нескінченні таблиці.
Мама казала:
— Тримайся за роботу. Зараз стабільність на дорозі не валяється.
Я трималася.
Вісім років.
А вечорами ліпила з глини.
Спочатку це було просто захоплення. Купила невеликий набір, потім записалася на курси, почала їздити в студію.
Мені подобалося, що шматок безформної глини поступово стає чашкою, тарілкою чи вазою.
На роботі я могла цілий день відповідати на листи й увечері не розуміти, що зробила.
А тут результат стояв переді мною.
Першу чашку купила колега.
Потім замовила ще дві.
Її сестра побачила й захотіла набір.
Так з’явилися перші замовлення.
Я завела сторінку в Instagram, фотографувала роботи на підвіконні, пакувала коробки після роботи.
За рік зрозуміла, що маю два життя.
В одному я сиджу за комп’ютером.
У другому — прокидаюся о шостій, щоб до роботи встигнути розписати тарілки.
Зрештою звільнилася.
Мама два тижні зі мною сперечалася.
— Соломіє, ти серйозно проміняла банк на горщики?
— Мамо, не горщики. Кераміку.
— Від того мені спокійніше не стало.
Я орендувала маленьке приміщення на першому поверсі старого будинку у Львові. Колись там була майстерня ремонту взуття.
Стіни пофарбувала сама.
Стіл знайшла на OLX.
На нову піч витратила майже всі заощадження.
Перші місяці були страшними.
Одного тижня я заробляла нормально.
Наступного могла продати дві чашки.
Але щоранку відкривала двері й думала: це моє.
Святослав уперше зайшов через дощ.
Не романтично.
Просто лило так, що люди ховалися під будь-яким дахом.
Він відчинив двері й запитав:
— Можна перечекати хвилин десять? Я нічого не розіб’ю.
Я засміялася.
— Якщо нічого не розіб’єте, можете навіть п’ятнадцять.
Він почав роздивлятися полиці.
На ньому була мокра куртка Columbia, з волосся капала вода.
— Це все ви робите?
— Так.
— Руками?
— Ні, домовляюся з глиною, і вона сама.
Він усміхнувся.
— Добре. Питання було дурне.
Пішов через двадцять хвилин із синьою чашкою.
Наступного тижня повернувся.
— Чашка має недолік.
Я насторожилася.
— Який?
— Тепер усі інші вдома здаються незручними.
Так почалося.
Святослав працював архітектором у бюро неподалік.
Спочатку заходив раз на тиждень.
Потім частіше.
Купував небагато.
То чашку колезі.
То маленьку тарілку.
То взагалі нічого.
Одного разу приніс каву.
— Ви постійно тут працюєте й забуваєте вийти.
— Ви стежите?
— Вікна вашої майстерні видно з кафе навпроти.
Я взяла стаканчик.
— Дякую.
— Тільки не звикайте. Це разова благодійна акція.
Наступного дня приніс знову.
Я сказала:
— У вас дуже дивне розуміння слова «разова».
Він відповів:
— Я архітектор. Ми можемо роками називати тимчасовим те, що давно стало постійним.
Мені з ним було легко.
Це й стало проблемою.
Я давно нікого не шукала.
Після попередніх стосунків вирішила, що мені вистачає роботи, подруг і власних планів.
Святослав нічого не обіцяв.
Не говорив красивих фраз.
Просто з’являвся.
Якось у мене впала полиця.
На щастя, майже порожня.
Я виставила фотографію в сторіс із підписом: «Майстриня кераміки програла двом дюбелям».
За сорок хвилин Святослав стояв у дверях із шуруповертом Bosch.
— Де потерпіла?
— Полиця?
— Ваша будівельна репутація.
Він перевісив її.
Я заварила чай.
Ми вперше просиділи після закриття майже дві години.
Говорили про все.
Він розповідав, що виріс у невеликому містечку, що його батько все життя працював електриком, що сам Святослав у дитинстві хотів будувати мости.
Я розповіла про банк.
— Не шкодуєте?
— Кожного п’ятнадцятого числа, коли треба платити оренду.
— А в інші дні?
Я подивилася навколо.
— Ні.
Він кивнув.
— Тоді правильно зробили.
Мені дуже потрібні були ці слова.
Бо більшість знайомих досі питали, коли я «награтися й повернуся на нормальну роботу».
Другий момент, після якого я почала чекати Святослава, стався перед Різдвом.
Замовлень було стільки, що я майже жила в майстерні.
Він зайшов близько восьмої.
— Ви ще тут?
— Як бачите.
— Їли?
— Це допит?
— Це питання.
Я не їла.
Через пів години він повернувся з двома коробками вареників.
— Святославе, не треба було.
— Треба. Бо ви зараз покриєте глазур’ю ще й себе.
Ми їли прямо за робочим столом.
Він допомагав складати коробки.
Я сказала:
— Архітектор пакує чашки. Кар’єра пішла не туди.
— Мовчіть. Мені подобається.
Коли він пішов, я ще довго усміхалася.
Третій випадок був уже навесні.
Я захворіла й два дні не відкривала майстерню.
Святослав написав:
«У вас усе гаразд?»
Я відповіла, що просто застудилася.
За годину він залишив біля дверей пакет із продуктами й написав:
«Не виходьте. Там суп, лимони й щось солодке. Суп не я готував, тому можна їсти без страху».
Я сиділа вдома й дивилася на повідомлення.
Подруга Оля, якій я все розповідала, сказала телефоном:
— Соломіє, він до тебе явно небайдужий.
— Може, просто хороший чоловік.
— Хороші чоловіки не возять суп усім знайомим майстриням кераміки.
— Звідки ти знаєш?
— Бо тоді в нього не залишилося б часу працювати.
Я сміялася.
Але всередині вже вірила їй.
Четвертий момент майже переконав мене остаточно.
Святослав запросив мене на відкриття виставки, де показували проєкти їхнього бюро.
— Приходьте, якщо матимете час.
— Це професійне запрошення чи просто потрібні люди для масовки?
— Якщо скажу правду, прийдете?
— Залежить від правди.
Він усміхнувся.
— Я хочу, щоб ви прийшли.
Я прийшла.
Пів години вибирала сукню й потім сама з себе сміялася.
Святослав майже весь вечір був поруч.
Знайомив із колегами.
Приніс мені келих соку.
Коли я збиралася йти, запропонував провести.
Ми йшли центром міста.
Він запитав:
— Вам колись не страшно?
— Через що?
— Через майстерню. Ви ж поставили на неї майже все.
— Страшно постійно.
— А виглядаєте так, ніби знаєте, що робите.
Я засміялася.
— Це професійний талант дорослих. Ми всі вдаємо.
Він подивився на мене.
— Не всі так красиво.
Я тоді нічого не відповіла.
А вдома ще годину прокручувала цю фразу.
П’ятий епізод стався через вазу.
Святослав прийшов і попросив зробити особливу.
— Не з полиці. Можете придумати щось окремо?
— Можу. Для кого?
Він замислився.
— Для дуже близької людини.
У мене щось неприємно ворухнулося.
— Які кольори вона любить?
— Зелені. Особливо темні.
— Стиль?
— Без зайвого декору. Вона не любить усе надто святкове.
Я записувала.
— Привід?
— Важливий день.
Я не стала питати більше.
Але саме відтоді почала сумніватися.
Може, в нього хтось є.
Я ж ніколи прямо не запитувала.
Він теж.
Ми поводилися як люди, між якими щось відбувається, але жоден не називає цього вголос.
Оля сказала:
— Спитай.
— Що саме? «Святославе, ви мені носили суп як потенційній дівчині чи як хворій керамістці?»
— Хоч так.
Я не могла.
Зробила вазу.
Темно-зелену, трохи нерівну, з тонкою світлою лінією.
Святослав побачив і довго мовчав.
— Не подобається?
— Навпаки. Саме така.
І тоді настав той день, коли він прийшов із жінкою.
Я бачила їх разом.
Чула, як він сказав, що готова річ із магазину «для неї не годиться».
Після їхнього виходу зачинила майстерню раніше.
Вдома Оля вислухала мене й запитала:
— Він сказав, хто вона?
— Навіщо? І так усе зрозуміло.
— Соломіє, що саме зрозуміло?
— Вони прийшли разом. Він тримав її під руку. Замовив для неї вазу.
— Може, сестра.
— Олю, ну не вигадуй.
— Це ти вже все вигадала. Спочатку роман, тепер трагедію. А чоловік досі нічого не сказав.
Мене це розлютило.
— Дякую за підтримку.
Наступні кілька днів Святослав не приходив.
Я переконувала себе, що це добре.
Потім він написав:
«Ви кудись зникли?»
Я відповіла через три години:
«Багато роботи».
Він написав:
«Зрозумів».
Мене ще більше образило це «зрозумів».
Хотілося, щоб не зрозумів.
Щоб прийшов.
Щоб запитав.
А потім я сердилася на себе за ці думки.
Через тиждень він таки прийшов.
Я працювала за столом.
— Привіт.
— Добрий день.
Він здивувався.
— Уже «добрий день»?
— А як треба?
— Не знаю. Раніше було просто «привіт».
Я продовжила працювати.
Святослав поставив на стіл паперовий пакет.
— Це вам.
— Не треба.
— Ви навіть не знаєте, що там.
— Святославе, справді не треба.
Він мовчав.
Потім запитав:
— Я вас чимось образив?
— Ні.
— Соломіє.
— Що?
— Я дорослий чоловік. Ви доросла жінка. Якщо я щось зробив, скажіть.
І мене прорвало.
— Добре. Я скажу. Ви кілька місяців приходите сюди майже щодня. Приносите каву. Запрошуєте мене на виставку. Везете мені їжу, коли я хворію. Сидите тут після закриття. Говорите речі, які можна зрозуміти зовсім не як дружню ввічливість. А потім приходите з жінкою, для якої замовляли особливий подарунок, і поводитеся так, ніби я повинна нормально все це сприймати. Може, для вас це звичайне спілкування. Для мене — ні. Тому давайте просто залишимося майстринею й клієнтом. Так буде простіше.
Святослав дивився на мене.
А потім несподівано запитав:
— Ви про Ліду?
— Я не знаю, як її звати.
— Жінку, з якою я приходив?
— Так.
Він провів рукою по обличчю.
— Це моя сестра.
Я завмерла.
— Що?
— Старша сестра. Лідія.
Я дивилася на нього й не знала, куди подітися.
— Але ваза…
— Для неї.
— Ви сказали, що вона для дуже близької людини.
— Моя сестра не може бути близькою людиною?
Мені хотілося провалитися крізь підлогу.
Святослав продовжив:
— Вона відкрила власний кабінет після багатьох років роботи на когось іншого. Я хотів подарувати їй щось для нового приміщення. Тому й замовив вазу.
— А тримали під руку?
Він засміявся.
— Вона підвернула ногу два дні перед тим.
Я закрила обличчя руками.
— Господи.
— Ні, зачекайте. Не ховайтеся. Мені зараз дуже цікаво.
— Мені — ні.
— Ви ревнували?
— Святославе, йдіть.
— Не піду.
Я подивилася на нього.
Він уже не сміявся.
— Соломіє, я приходжу сюди не через чашки.
Я мовчала.
— У мене вдома їх уже одинадцять. Одинадцять. Мені стільки не треба.
Я не втрималася й засміялася.
— Самі купували.
— Бо не знав, як інакше зайти.
— Можна було просто зайти.
— Тепер знаю.
Він посунув до мене пакет.
Усередині був маленький вазон із синіми квітами.
— Я хотів запросити вас сьогодні повечеряти. Не як майстриню. Не як продавчиню моєї дванадцятої чашки.
— Їх одинадцять.
— Якщо відмовите, куплю дванадцяту.
Я дивилася на нього й відчувала одночасно сором, полегшення й бажання сміятися.
— А чому ви раніше нічого не сказали?
Він відповів:
— Бо думав, що й так усе зрозуміло.
Я пирхнула.
— Як бачите, з натяками в нас обох не дуже.
Ми пішли вечеряти.
Не було музики під дощем.
Ніхто не виголошував промов.
Я хвилювалася й говорила більше, ніж треба.
Святослав двічі розлив воду.
Потім ми довго гуляли.
Біля мого будинку він запитав:
— Завтра можна зайти?
— Якщо нічого не купуватимете.
— Це вже дискримінація постійного клієнта.
— Вам треба лікувати залежність від кераміки.
Наступного дня він прийшов без кави.
Зате з двома круасанами.
Минув рік.
Моя майстерня досі працює.
Я не стала відомою керамісткою за одну ніч.
Бувають хороші місяці.
Бувають такі, коли знову рахую оренду й думаю, чи не була мама права.
Святослав не рятує мій бізнес.
Я цього не хочу.
Але коли треба пересунути важку піч, він приходить.
Коли в нього здача проєкту, я привожу вечерю.
Ми сваримося.
Миримося.
Вчимося говорити прямо.
А зелена ваза стоїть у кабінеті Лідії.
Я познайомилася з нею нормально через кілька тижнів.
Вона зайшла в майстерню й сказала:
— То це через мене ви мало не посварилися ще до першого побачення?
Я почервоніла.
Святослав одразу заявив:
— Я просив тебе мовчати.
Лідія засміялася:
— Пізно.
Тепер вона іноді замовляє в мене подарунки.
А Святослав більше нічого не замовляє «для дуже близької людини», не уточнюючи, хто це.
Каже, що одного разу йому вистачило.
Нещодавно я знайшла в шафі ту першу синю чашку, яку він купив, ховаючись від дощу.
Край уже трохи потерся.
Я запитала:
— Чому не викинеш? Я зроблю нову.
Святослав забрав її в мене.
— Не треба.
— Вона стара.
— Саме тому.
Я усміхнулася.
Колись я думала, що найсміливішим моїм рішенням було залишити стабільну роботу й відкрити майстерню.
Тепер думаю інакше.
Іноді значно більше сміливості треба, щоб перестати домислювати за іншу людину й нарешті прямо сказати: «Ти для мене важливий. А я для тебе хто?»
Бо якби Святослав того дня не запитав, чим мене образив, я, мабуть, ще довго пишалася б тим, як гідно відступила.
Від історії, якої насправді хотіли ми обоє.
А ви змогли б першими прямо сказати людині про свої почуття, якби не були впевнені у взаємності, чи теж чекали б, поки вона сама зробить перший крок?
