Я вже не позичаю гроші своїй мамі. Це, напевно, найважче моє досягнення в 33 роки. Я більше не біжу з карткою до термінала, щойно бачу її ім’я на екрані. Не вигадую, чому не можу приїхати, коли вона просто хоче поговорити. І не мучуся відчуттям, що зраджую власну матір. Мене це навчило одне – найбільший гріх, який ми вчимося пробачати собі, це не байдужість. Це самозахист.
Останній раз вона просила в мене гроші на ліки. А за тиждень у неї з’явилась нова блузка, штани кольору хакі і фото в кафе з якимсь Романом. Я мовчала. Але щось тоді остаточно відвалилось. І от вже кілька місяців ми мовчимо одна до одної. Хоча ні, вона пише. Але я більше не відповідаю. Бо не хочу бути її банкоматом. І, головне, не хочу більше бути її донькою на умовах виживання.
У нас із мамою завжди була дивна близькість. Вона була матір’ю-акторкою. Не за професією – за стилем життя. З дитинства я вивчала її настрій так, ніби це була гра на виживання. Якщо на кухні тихо – значить, день буде важкий. Якщо занадто весело – скоро буде ще гірше.
Мама не працювала стабільно. Завжди щось шукала – то малий бізнес із косметикою, то продавала в Інстаграмі хендмейд. Але ніколи нічого не трималося довго. Коли мені було 15, вона влаштувала істеричну сцену через те, що я не віддала свою стипендію. Тоді я вперше подумала – а це точно нормально?
– А я ж для тебе все роблю, – казала вона, коли я не могла здати гроші на шкільну екскурсію.
– Я сама на все заробляю, мамо.
– Так, бо я тебе до цього довела. Бо ти в мене сильна, – і одразу – а ти мене не любиш…
Ці слова вгризалися глибоко. Ти мене не любиш. Як вирок. Як клеймо.
Я працювала з 17. Спочатку продавала пиріжки на ринку після школи. Потім вступила на заочне й працювала повний день у банку. А мама тим часом позичала. Позичала й ображалася, якщо я питала – коли поверне.
Мій хлопець, тепер уже чоловік, Роман, довго не розумів. Коли ми тільки починали жити разом, я раз на два тижні переказувала мамі 500–1000 гривень. Вона могла сказати – замерз холодильник, треба майстра. Або – зламався телефон, терміново. А одного разу просто – мені морально важко, хочу піти до психолога, дай хоч щось.
– І скільки це ще триватиме? – якось спитав Роман, коли побачив, що я сиджу над рахунками, відсуваючи його заплановану поїздку в Карпати.
– Вона ж мама, – відповіла я.
– А ти чия? – він подивився на мене довго. – Сама собі хто?
Я не знала, що відповісти. Бо ніколи не думала про це так. Мене просто вчили – мама понад усе. І що навіть якщо вона робить боляче, це не спеціально. Це просто така любов.
У день, коли вона прийшла до нас без попередження, я стояла на кухні й мила посуд. Почула дзвінок – глянула у вічко. Вона. З торбами. Пальто не застібнуте, а на губах – червона помада.
– Привіт, Христиночко, – сказала з усмішкою. – Можна на хвилинку?
Роман був на роботі. Я впустила її.
– Я до тебе… Мені ніде переночувати, у мене знову конфлікт із Олею. Ти ж знаєш, я тимчасово жила в її квартирі… А вона почала рахувати, хто скільки їсть. Я не витримала.
– Мамо, ми не узгоджували, що ти залишаєшся в нас. У нас немає місця, – я намагалася звучати спокійно.
– Ти ж завжди була доброю… Не залишиш же матір надворі?
Вона сіла, скинула взуття, наче була вдома. Я нічого не сказала. Приготувала чай, поставила на стіл. Вона пила мовчки. Потім дістала телефон.
– Ромко тобі казав щось про мене?
– Ні. Але він не буде в захваті.
– Я йому нічого не винна. Це ти моя дитина, а не він. І я тобі нічого не винна, якщо на те пішло. Але я тебе люблю.
Я ковтнула чай, хоча він був уже холодний.
– Мамо, я тебе не виганяю. Але в нас своє життя. Ми з Романом будуємо сім’ю. Я не можу постійно бути твоїм тилом.
– А хто має бути? Я тобі життя дала!
– Я тобі вдячна. Але я вже доросла. І я більше не хочу жити в боргу. Постійно боятися, що ти подзвониш і знову буде щось термінове. Я маю право мати спокій.
Вона подивилася на мене так, ніби я її зрадила. Потім різко встала.
– Ти така сама, як твій батько. Увесь час мені винна, а як дійшло до діла – відхрестилась.
Я мовчала. Бо більше нічого не залишилось сказати.
Після того вона більше не приходила. Через тиждень написала повідомлення: “Я тебе більше не турбуватиму. Може, ти й маєш рацію. Я не мама. Я просто тягар”.
Я довго дивилася на екран. Не знала, що відповісти. Хотілося написати – ні, ти не тягар. Але це було б брехнею. Хотілося написати – я тебе люблю. Але це не зменшило б шкоди. Я просто написала – бережи себе.
І в ту мить відчула, що щось усередині в мені перестало тремтіти. Ніби я нарешті сказала собі: досить. Ти теж важлива. Ти не мусиш бути жертвою, щоб бути доброю.
Мені все ще важко. На роботі я функціоную, усміхаюся, роблю звіти. Але вночі іноді просинаюся й думаю – а раптом вона справді сама? А раптом з нею щось трапилось? А потім нагадую собі: вона доросла. І я теж.
Ми обидві обираємо, як жити. І якщо вона не хоче брати відповідальність – це її вибір. А мій – не жити з вічною тривогою.
Я почала терапію. І, знаєш, після першої сесії я вперше вийшла з кабінету з відчуттям: я більше не винна.
Може, саме це і є зрілість – не рятувати когось за рахунок себе. І не дозволяти більше нікому визначати, що для тебе любов.
А ви? Чи доводилось вам встановлювати межі з близькими? Чи відчували ви колись провину за те, що просто бережете себе?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
