У нас була звичайно родина: я, мама й тато. Я завжди дуже хотіла братика чи сестричку, але мама більше не змогла народитити.
У мене було щасливе дитинство, потім університет в столиці, але жити я повернулася в наш райцентр. Маю тут хорошу роботу, чоловік також. Ми орендуємо квартиру не далеко від приватного сектору, в якому живе моя мама у їхньому з татом будинку. Збираємо на власне житло в новобудові, у нас підростає чудова 9-річна донечка.
Тата мого вже 7 років, як немає.
Я про ці всі події ні сном ні духом, і тепер все це для мене як сніг на голову й холодний душ разом узяті.
Зараз я знаю, що коли мені було два рочки, мама й тато сильно посварилися і майже на рік розійшлися, але офіційно не розлучалися.
У цей час тато зійшовся з іншою жінкою, та дівчина була його першим коханням юності і дуже любила його.
А тато все ж таки кохав мою маму. І вони в результаті зійшлися, тато зміг довести мамі, що любить тільки її, а мама простити його. Вони прожили разом щасливе життя.
А та жінка, Катерина, виїхала дуже швидко після тих подій в сусідній район, не змогла жити в нашому місті.
Там у Катерини народився хлопчик Ярослав, татів син. Мої батьки про це знали, більш того – мій батько по мірі можливості допомагав хлопчику, дуже рідко вони навіть бачилися.
А щодо нас, то дорослі вирішили все від дітей приховати, бо тоді б довелося багато що пояснювати, виправдовуватися… А вони до цього не були готові.
Тому ми з Ярославом на знали одне одного. І вже не доля.
Кілька тижнів тому мій брат поліг на фронті. І ось тоді мама все мені розповіла. Ми поїхали на церемонію прощання з героєм, мама всіляко підтримувала Катерину.
Виявляється, у цієї жінки вже давно не було нікого з близьких родичів, а заміж вона так і не вийшла. Вона все життя кохала тільки мого тата, але він більше ніколи на був з нею.
Що я відчуваю до цієї жінки? Щиро кажучи, байдужість. Хоча, звичайно, мені її шкода. У мене взагалі поки що змішані почуття до всієї цієї драми, я зла на всіх її дорослих учасників…
Я б хотіла знати мого брата, але вони самі прийняли рішення і позбавили мене такої можливості. Нас обох з Ярославом. І цього вже ніяк не виправити. Я вже ніколи його не знатиму, знаю лиш, що він назавжди герой. Ми ніколи одне одного не обіймемо.
Сподіваюся, з часом буря в мені вщухне і я зможу прийняти те, що сталося.
Та не встигла я оговтатися – нові дрова полетіли у вогонь моїх переживань. І підкинули їх моя мама і ця тітка Катерина, мати Ярослава.
Мама запросила цю нещасну, як вона сказала, жінку, до себе жити! В наш будинок!
Мовляв, щоб та не збожеволіла від втрати єдиного сина. Тата вже нема, вони обидві самотні, от і будуть вдвох підтримувати одна одну…
Як на мене – абсурд! Просто абсурдише! Дві жінки, що любили одного чоловіка, – під одним дахом?.. Це вже ні в які ворота, як на мене, не лізе.
Але тітка Катерина таки переїхала кілька тижнів тому до мами в будинок. Її квартиру в тому містечку вони вирішили віддати в оренду, щоб мати додаток до пенсій.
І як тепер мені спілкуватися з мамою?.. Як ходити з чоловіком і донькою до неї, тобто тепер вже до них, у гості?.. Як, скажіть?
Автор: Олена К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
