Я заміжня. Чоловік має дочку від першого шлюбу. Все стандартно. Віктор платить аліменти, і бере Дарину раз на три-чотири тижні. Не часто. Але мене це дуже дратує. У нас із чоловіком прекрасні стосунки, але як тільки настає час брати дівчинку, то мене починає трясти.
Кажу одразу, я не те, щоб не люблю цю дівчинку. Я просто дуже ревнива і проектую ревнощі до колишньої дружини на її дитину, тому мене дівчинка і злить. Засмучує і те, що вона пов’язує мою кохану людину з іншою жінкою, своєю мамою.
Не треба говорити, що якщо любиш людину, то й полюбиш і її дитину. Якби мій чоловік був батьком-одинаком, і мені довелося б стати дівчинці мамою, то це була б зовсім інша ситуація. Або якби я мала дитину від колишнього чоловіка – теж інша історія.
Я буду не проти чужої дитини, бо в мене самої вона є. Найцікавіше, що поради на кшталт «так не можна», «знайди бездітного», «це ж його частиночка» – якраз дають ті жінки, які в подібних ситуаціях не були.
Або моє найулюбленіше – «ти знала, на що йшла». Знала! Але не думала, що це так сильно впливатиме на мій спокій.
Як я можу бути спокійною, коли коханий їздить до колишньої дружини, нехай навіть зі мною. Я читала багато форумів на цю тему і скрізь усі дівчата недолюблюють дітей від першого шлюбу. Максимум – нейтралітет. Чоловікові не говорять нічого, але самі дуже засмучуються.
Мені не потрібні поради про те, що я маю його покинути і знайти бездітного. Я не хочу чути про те, що я думаю лиш про себе і забороняю чоловіку спілкуватися зі своєю дитиною. Я хочу любити цю дівчинку! Хочу, щоб наші майбутні діти любили сестричку.
Але я не зустрічала жодного прикладу в аналогічних ситуаціях, коли все гаразд, коли всі один одного люблять і приймають. Хіба так буває? Як мені змусити себе не ревнувати і прийняти цю дитину як частину життя мого й лише мого коханого чоловіка?
Але іноді я вже серйозно думаю, що треба кидати цього чоловіка і шукати бездітного, бо це все мене не надто влаштовує!
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.