Я вже шість років в Норвегії, переїхала сюди до чоловіка. Мій чоловік свого часу приїхав сюди одразу після університету до батька працювати, закріпився і зараз у них із батьком своя невелика фірма.
У лютому минулого року до нас через вторгнення приїхала моя зовиця Аня з двома дітьми та чоловікова мама. Осіли у нас у квартирі. Цікаві люди виявилися, чесне слово. Я, звичайно, з розумінням, але вони, отримавши відмову від батька чоловіка у грошовому утриманні, на три місяці сіли нам на шию.
Запити у них не найскромніші, а за чужий рахунок і поготів. Чоловік весь час – повний “мороз”. Виїжджали вони додому з конфліктом, але я видихнула. Та не надовго. Перед новим роком сестра чоловіка поставила його перед фактом так сказати, що в Україні їм більше нема за що жити, світла немає і таке інше, і вони їдуть знову до нас з розрахунком на утримання та оплату оренди, щоб мати можливість здавати 2 квартири у Києві.
Я просто не знаю, що робити. Якщо знову їх утримувати – це пристойний мінус напшому родинному бюджету. Чоловік сподівається, що вони знайдуть роботу, але там такі пані, що дуже навряд.
Я аж до розлучення категорично проти їхнього приїзду навіть за умови окремого проживання, бо так чи інакше прийдуть з простягнутою рукою. У мене, до слова, в Україні квартира, я навіть подумую туди повернутися, якщо чоловік не відмовить сестрі й матусі.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.