— Я вже виконав свій батьківський обов’язок у першому шлюбі, тепер я хочу просто спокою, — холодно промовив Віктор, дивлячись мені в очі. У цьому погляді не було місця для моїх сподівань чи почуттів. Тоді я вперше відчула, що наш розкішний будинок — це лише декорація для його особистого комфорту, де мені відведена роль безсловесної прикраси.
Я познайомилася з Віктором, коли мені щойно виповнилося двадцять п’ять. Він був старшим на два десятиліття, і ця різниця тоді здавалася мені не прірвою, а навпаки — надійним фундаментом. У той час, як мої однолітки ще шукали себе, змінювали роботи та тікали від будь-якої відповідальності, Віктор точно знав, чого хоче. Він мав власну справу, спокійний погляд і ту особливу впевненість, яка підкорює з першої хвилини. Наші стосунки розвивалися стрімко. Мені подобалося, як він піклується про мене, як він уміє слухати й давати поради.
Коли ми почали жити разом, я почувалася найщасливішою жінкою у світі. Віктор уже був у шлюбі, мав дорослу доньку від першої дружини, і це мене зовсім не лякало. Навпаки, я думала, що чоловік, який уже пройшов через сімейне життя, буде цінувати новий союз набагато більше. Він часто повторював, що я його останній шанс на справжню радість, що зі мною він знову відчув себе молодим.
Ми облаштували великий будинок за містом. Я пам’ятаю запах свіжої фарби та деревини, коли ми тільки заїхали. Віктор хотів, щоб усе було ідеально: м’які килими, важкі штори, які не пропускають ранкове світло, і величезна тераса з видом на сад. Він любив тишу. Вечорами ми сиділи біля каміна, він читав книги з історії архітектури, а я гортала журнали, мріючи про те, як колись у цих порожніх кімнатах зазвучить дитячий тупіт.
Минали роки. Наше спільне життя нагадувало спокійну ріку, де немає місця штормам. Ми багато подорожували: старі вулички Праги, туманні гори, сонячні узбережжя. Віктор завжди обирав найкращі готелі, де панував бездоганний сервіс. Він казав, що ми заслуговуємо на відпочинок без зайвого галасу. Проте з часом я почала відчувати, що мені чогось не вистачає. У тридцять років бажання стати матір’ю стало не просто думкою, а справжньою внутрішньою потребою.
Кожного разу, коли ми заходили в гості до моєї подруги Олени, я годинами могла бавитися з її маленьким сином. Я бачила, як Віктор спостерігає за мною. Його погляд ставав відчуженим, він починав частіше дивитися на годинник і натякати, що нам пора додому. В машині він зазвичай мовчав, зосереджено дивлячись на дорогу, а я не наважувалася порушити цю тишу.
Одного вечора, коли осінь уже почала фарбувати листя в нашому саду в золоті кольори, ми сиділи на терасі. Повітря було прохолодним, пахло вогкою землею та пізніми квітами. Віктор пив чай, повільно помішуючи цукор срібною ложечкою. Дзенькіт металу об порцеляну в цій тиші здавався занадто гучним. Я вирішила, що настав час для відвертої розмови.
— Вікторе, я багато думала про наше майбутнє, — почала я, уважно спостерігаючи за його руками. Він перестав помішувати чай, але ложечку не вийняв.
Він відклав газету і глянув на мене зі своєю звичною м’якою посмішкою, яка, проте, не торкалася його очей.
— І про що ж ти думала, Соломіє?
— Ми разом уже п’ять років. У нас усе чудово, але я відчуваю, що готова до наступного кроку. Я хочу дитину. Нашу спільну дитину. Це зробило б наш дім справжнім гніздом.
Посмішка на його обличчі не зникла, але вона стала якоюсь неживою, наче застигла маска. Він повільно видихнув і відвів погляд убік, на сад, де вже залягли глибокі тіні.
— Дитину? — перепитав він тихим, майже нечутним голосом.
— Так. Я розумію, що в тебе вже є донька, вона доросла і самостійна. Але для мене це буде перший досвід. Я хочу відчути, як це — ростити людину, ділитися з нею світом. Хіба це не те, заради чого люди будують спільне життя?
Віктор довго мовчав. Його пальці нервово постукували по дерев’яному підлокітнику крісла. Цей звук нагадував метроном, що відраховує останні секунди моєї ілюзії щастя. Нарешті він повернувся до мене, і в його погляді я побачила щось таке, чого раніше ніколи не помічала. Це був не страх і не сумнів, а холодний, крижаний розрахунок людини, яка вже все вирішила за нас обох.
— Соломіє, нам треба поговорити серйозно. Сядь ближче.
Я наблизилася, відчуваючи, як тривога починає заповнювати все моє тіло. Внизу живота з’явився холод, який поступово розповзався вище. Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, звук відлунює в порожній вітальні за нашими спинами.
— Ти знаєш, як сильно я тебе ціную, — почав він, і слово ціную різало слух замість слова люблю. — Але я вже пройшов цей етап. Моїй доньці скоро двадцять п’ять. Я віддав їй свої найкращі роки, свої сили та нерви. Я нарешті дочекався часу, коли можу жити для себе. Для нас. Я не хочу знову повертатися до пелюшок, безсонних ночей, криків і постійних тривог.
— Але ми ж впораємося! У нас є можливості, ми можемо найняти няню, щоб вона допомагала, — намагалася я знайти хоч якісь аргументи, відчуваючи, як голос тремтить.
— Справа не в нянях, — різко перервав він мене. Його голос став сухим і твердим, як камінь. — Справа в моєму комфорті. Я хочу спокою. Я хочу подорожувати з тобою без валіз із дитячим харчуванням. Я хочу ходити в ресторани, де немає дитячих майданчиків. Я хочу насолоджуватися тишею в цьому будинку. Дитина змінить усе. Вона забере твою увагу, твій час, твою енергію. І я залишуся на другому плані.
— Як ти можеш так говорити? — мої очі наповнилися сльозами. — Дитина — це не перешкода, це продовження нас. Невже ти не хочеш побачити малюка, у якого будуть твої очі чи моя посмішка?
Віктор встав і почав ходити терасою. Його постать здавалася величезною і чужою в напівтемряві осіннього вечора. Він зупинився біля перил і міцно стиснув їх руками.
— Я вже бачив це. Мені вистачило. Соломіє, будьмо дорослими людьми. Я думав, ти розумієш, на що йдеш, коли обираєш чоловіка, який набагато старший. Я шукав жінку, з якою мені буде легко. Я шукав партнерку для життя, а не матір для своїх дітей. Моя місія як батька виконана.
— Ти ніколи не казав мені про це прямо! — майже вигукнула я. — Ти казав, що хочеш справжню сім’ю! Ти дарував мені надію!
— Сім’я — це ти і я. Хіба нам мало одне одного? Навіщо нам хтось третій? Ти зараз піддаєшся гормонам, суспільному тиску. Всі твої подруги народжують, і ти думаєш, що тобі теж треба. Але подивися на них: вони втомлені, вони постійно скаржаться, у них немає власного життя. Ти хочеш так само?
Я дивилася на нього і не впізнавала. Людина, яку я вважала своєю опорою, зараз будувала глуху стіну між нами. Він говорив про комфорт так, ніби це була єдина цінність у світі.
— Тобто ти ставиш мені ультиматум? Або ти і твоя ідеальна тиша, або моє право бути матір’ю?
— Я просто кажу правду, якою б вона не була. Я не збираюся міняти свій спосіб життя. Я занадто довго до нього йшов. Якщо для тебе це принципово, якщо ти не можеш бути щасливою просто зі мною, то нам доведеться переглянути все наше існування під одним дахом.
Ці слова прозвучали як остаточний розрив. Я відчула себе настільки порожньою, що не могла навіть плакати. Весь мій світ, який я так ретельно вибудовувала, почав осипатися, як стара штукатурка.
— Вікторе, ти ж знаєш, як це важливо для жінки. Ти маєш свою доньку, ти знаєш радість першого слова, першого кроку. Чому ти позбавляєш мене цього досвіду? Це ж несправедливо.
— Життя взагалі несправедливе, Соломіє, — він обернувся, і його обличчя було байдужим. — Я забезпечив тебе всім. Ти живеш у розкоші, ти маєш машину, ти не знаєш, що таке рахувати копійки в магазині. Невже цього недостатньо для щастя? Невже ти готова проміняти цю стабільність на підгузки?
— Матеріальні речі не замінять живого тепла. Машина не скаже мені “мамо”. Гроші не зігріють мене на старість, коли ти вже не зможеш бути поруч.
— Тоді тобі варто було шукати молодого хлопця, який би жив з тобою в орендованій однокімнатній квартирі й радів кожній копійці, — він розвернувся і пішов у будинок, грюкнувши важкими скляними дверима.
Наступні дні перетворилися на суцільну агонію. Ми жили в одному домі, але наче в різних галактиках. Віктор поводився підкреслено ввічливо, приносив квіти, купував дорогі подарунки, наче намагався відкупитися від моєї мрії. Він робив вигляд, що тієї розмови не було. А я не могла знайти собі місця. Кожна кімната нашого величезного будинку тепер здавалася мені холодною камерою.
Я заходила в гостьову кімнату, де стояло старе крісло-гойдалка, і уявляла, як могла б там сидіти з немовлям. Я відчувала запах дитячої присипки, якого тут ніколи не буде. І від цього усвідомлення мені ставало важко дихати.
Я вирішила поїхати до своєї матері в інше місто на кілька днів. Мені потрібне було повітря, в якому не було б його задушливого контролю. Мати зустріла мене на порозі своєї скромної квартири. Вона відразу все зрозуміла по моїх очах. Ми довго сиділи на кухні, пили чай з м’ятою.
— Соломіє, доню, — тихо сказала вона, торкаючись моєї руки. — Ти маєш зрозуміти одну річ. Віктор — людина, яка вже закінчила свою книгу. Він зараз просто перечитує улюблені глави. А ти — ти ще на середині першого тому. Ти хочеш писати нові сторінки, а він хоче, щоб бібліотека була зачинена. Ти готова прожити решту життя в тиші, яка з кожним роком ставатиме все важчою?
Ці слова влучили в саме серце. Я розуміла, що мати права. Віктор уже прожив своє життя так, як хотів. Він реалізував себе як батько, як професіонал. А я була лише гарним аксесуаром у його спокійній старості.
Коли я повернулася, Віктор зустрів мене в коридорі. Він спробував мене обійняти, але я мимоволі відсторонилася.
— Ти відпочила? — запитав він, намагаючись зазирнути мені в очі. — Я замовив столик у нашому улюбленому місці на суботу. Давай забудемо про все те непорозуміння.
— Це не непорозуміння, Вікторе. Це моє життя.
— Соломіє, не починай знову. Я ж сказав, ми можемо жити в задоволення. Я куплю тобі ту подорож на острови, про яку ти мріяла. Ми будемо тільки вдвох.
— Мені не потрібні острови. Мені потрібна надія на те, що я буду не сама.
— Ти зі мною! Хіба я для тебе ніхто?
— Ти чоловік, якого я люблю. Але ти хочеш забрати в мене те, що дано жінці природою. Ти хочеш, щоб я стала частиною твого пам’ятника самому собі.
Віктор змінився в обличчі. Його губи стиснулися в тонку лінію.
— Ясно. Ти так і не зрозуміла. Ти егоїстка, Соломіє. Ти хочеш зруйнувати мій спокій заради своєї ідеї фікс.
— Це я егоїстка? — я ледь не задихнулася від обурення. — Я, яка п’ять років підлаштовувалася під твій графік, твої звички, твій побут? Я, яка відмовлялася від зустрічей з друзями, бо тобі хотілося тиші? Я просто попросила про єдине — про продовження нашої любові.
— Любов не потребує свідків і не потребує продовження в комусь іншому, — відрізав він. — Якщо ти не готова це прийняти, значить, ти ніколи мене не любила по-справжньому. Ти просто шукала зручного спонсора для свого материнства.
Ці слова стали останньою краплею. Весь той біль, який я збирала в собі ці тижні, вибухнув усередині. Я зрозуміла, що за цими красивими словами про любов ховався звичайний страх перед життям, перед змінами, перед тим, що він перестане бути центром мого всесвіту.
Того вечора я почала збирати речі. Я складала одяг у валізи, і кожна річ нагадувала мені про якийсь епізод нашого життя. Ось сукня, в якій ми були в Парижі. Ось светр, який він подарував мені на день народження. Все це тепер здавалося чужим, наче належало іншій жінці, якій було достатньо лише комфорту.
Віктор стояв у дверях спальні, схрестивши руки на грудях. Він не намагався мене зупинити. Він просто спостерігав.
— Куди ти підеш? — запитав він холодно. — Ти ж розумієш, що за порогом цього будинку на тебе ніхто не чекає з відкритими обіймами. Ти звикла до певного рівня життя. Ти не зможеш довго без цього.
— Я піду до себе. До тієї Соломії, яку я забула в цьому будинку. І знаєш, краще бути в порожній квартирі, але з надією, ніж у золотій клітці з людиною, яка бачить у мені лише зручну деталь інтер’єру.
— Ти робиш велику помилку, — повторив він. — Ти більше не знайдеш такого ставлення. Чоловіки твого віку зараз шукають розваг, а не відповідальності. Ти повернешся через місяць.
— Не повернуся, Вікторе. Бо ти навіть не запитав, як я почуваюся. Ти тільки боїшся, що я заберу твій спокій.
Я виносила валізи до машини під холодним осіннім дощем. Краплі стікали по лобовому склу, наче сльози, яких у мене вже не залишилося. Я востаннє поглянула на вікна нашого будинку. Віктор стояв там, за склом, темний силует на фоні ідеально освітленої вітальні. Він не вийшов допомогти. Він не сказав жодного слова на прощання.
Минуло пів року. Я знімаю невелику квартиру. Моє життя зараз не таке розкішне, як раніше. Я знову звикаю рахувати бюджет, сама займаюся побутовими справами, які раніше вирішували найняті люди. Іноді вечорами, коли в місті запалюються вогні, на мене накочує така туга, що хочеться зателефонувати йому. Хочеться знову відчути ту впевненість, яку він дарував.
Але потім я згадую його слова про комфорт. Згадую, як він назвав моє бажання мати дитину капризом. І я розумію, що та безпека, яку він пропонував, була лише ілюзією. Він не беріг мене, він беріг себе біля мене.
Нещодавно я зустріла його доньку в торговому центрі. Ми не бачилися давно. Вона виглядала щасливою, розповідала про свою роботу, про хлопця. А потім раптом зупинилася і сказала:
— Соломіє, я знаю, чому ви розійшлися. Батько завжди був таким. Він любить, коли все йде за його планом. Він і маму так само тримав у рамках, поки вона не витримала. Ти молодець, що пішла. Ти ще встигнеш бути щасливою.
Ці слова стали для мене найкращою підтримкою. Я не знаю, що чекає на мене завтра. Можливо, я зустріну чоловіка, який розділить мої мрії. А можливо, я буду йти цим шляхом сама. Але тепер я точно знаю: ніякий комфорт, ніякі гроші та подорожі не варті того, щоб гасити в собі світло майбутнього життя заради чийогось егоїстичного спокою.
Я дивлюся у вікно на дитячий майданчик у дворі. Там молода пара вчить малюка ходити. Вони виглядають втомленими, на жінці звичайна куртка, чоловік щось зосереджено пояснює дитині. Але в їхніх рухах стільки справжності, стільки життя, якого ніколи не було в нашому ідеальному, стерильному будинку.
Віктор залишився там, у своїй тиші. Він п’є свій чай, читає свої книги й ніхто не заважає йому насолоджуватися спокоєм. Він отримав те, чого хотів. А я отримала шанс на те, що колись у моєму житті з’явиться хтось, для кого я буду не просто партнеркою для відпочинку, а матір’ю його дітей.
Чи можна насправді вважати коханням стосунки, де заради збереження комфорту одного партнера інший повинен відмовитися від найголовнішого сенсу свого існування, і чи не є така тиша в домі початком справжньої самотності?
