fbpx
життєві історії
Я вже звикла до думки, що чоловіка поруч немає, а я сама даю собі раду, і забезпечую нас обох з Юстинкою. Але одного дня пролунав телефонний дзвінок, який виштовхнув мене з колії. – Доброго дня! Я знаю, ви колишня жінка Бориса. Я так більше не можу. Забирайте його назад. Я такого нахабства не витримаю! З мене годі! – А за декілька годин, з тим же чемоданом, Борис стояв на моєму порозі

Я вже звикла до думки, що чоловіка поруч немає, а я сама даю собі раду, і забезпечую нас обох з Юстинкою. Але одного дня пролунав телефонний дзвінок, який виштовхнув мене з колії. – Доброго дня! Я знаю, ви колишня жінка Бориса. Я так більше не можу. Забирайте його назад. Я такого нахабства не витримаю! З мене годі! – А за декілька годин, з тим же чемоданом, Борис стояв на моєму порозі.

Ми прожили з Борисом у шлюбі вісім щасливих років. Встигли придбати власне житло, купити автівку і стати батьками. Два роки тому я привела на світ доньку. І чоловік, і я просто обожнюємо нашу ненаглядну радість. Назвали красуню Юстинкою на честь бабусі чоловіка, якої вже немає з нами. Вона навіть рисами обличчя та характером її нагадувала, як каже Борис.

У нас із коханим все було як у кіно. Сусіди та подруги все випрошували секрет щасливого шлюбу. Всі навкруги дивувалися, як нам вдається зберігати почуття через стільки років стосунків. А ми у відповідь лише знизували плечима і казали, що це кохання.

Я помічала недобре, коли чоловік почав ховати від мене свій телефон. Вечорами перемикав на беззвучний режим і навіть змінив усі паролі. Ми не риємось у гаджетах один одного, але вони завжди були у вільному доступі. То я беру його телефон сфоткати доньку, то він мій зателефонувати до рідні. А тут якось перехотів давати мені свій мобільник.

Через місяць я не витримала і вирішила поговорити із чоловіком. Він зізнався, що зустрів своє перше, ще шкільне, кохання. І що обидва знову відчули взаємне тяжіння, якому не в силі протистояти. Сказав, що вони вирішили дати цим відносинам другий шанс і скоро з’їжджатимуться.

Я була в подиві. Загалом не знала, що робити. Все звинувачувала себе, думала, що я не так зробила. Чому Борис захотів повернутись до колишньої? А в нас все було добре…

Того ж вечора чоловік узяв ноут, чемодан з сорочками пішов. Нічого більше не сказав ні мені, ні дитині. Просто кинув мене з дочкою. Я підбирала слова, щоб пояснити дитині, куди пропав тато. Але якщо чесно, так і не наважилася.

Пішла плакатись у плече сусідці. Тамарі Дмитрівні 57 років. У неї давно виросли свої діти, тож я для неї стала немов прийомною донькою. Сиджу і заливаюсь сльозами в неї на колінах, а вона мене втішає. Сказала втерти сльози та взяти себе в руки. У мене залишилася дитина, і вона важливіша за всіх мужиків разом узятих. Тож я просто не маю права здаватися. Потрібно зробити все, щоб донька росла щасливою та відчувала себе коханою та потрібною.

Мені більше нічого не залишалося, як послухатись. Вночі лила сльози в подушку, щоб Юстинка не чула, а вдень працювала як кінь. Без фінансового внеску чоловіка у сім’ю стало набагато важче. Раніше моя зарплата йшла на погашення кредитів, а його витрачали на їжу. Але діватися було нікуди, почала просити собі більше робочих днів. На вихідних теж засиджувалась в офісі. Потрібно жити. І якщо собі не хочеться, то для дочки. Тут уже як не крути, а я винна.

Через тиждень після відходу чоловіка мені зателефонували з невідомого номера. Взяла слухавку і почула жіночий голос: “Забирай його назад. Мені такого чоловіка не треба. Нехай забирається скоріше разом зі своїми “пахнючими” шкарпетками та нестерпним хропінням. Цей жаднюга твій, до побачення”.

Дивно, чому вона сказала про хропіння та жадібність. Я, звичайно, зрозуміла, про кого йшлося. Але мій чоловік ніколи не шкодував грошей і не будив мене своїм хропінням.

Того ж вечора він повернувся додому. Я не знала, чи варто його вибачити чи вигнати назавжди. Але коли побачила, як донька вибігла до тата назустріч і міцно обняла його, я розтанула. Хочу, щоб Юстинка росла у повній родині, де є тато, і мама.

Чоловікові сказала, що мені потрібен час. І він мене не квапив. Все потихеньку почало налагоджуватися. Та жінка більше не з’являлася у нашому житті. А через два місяці я дізналася, що на нашу сім’ю чекає поповнення.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua