Я взяв кредит, щоб купити сукню жінці, яка пішла від мене з фразою: “Одна сукня – це не життя”. Вона поїхала на море з “подругою”, привезла кулон і нові правила. А я залишився з боргами, без роботи і з розбитим уявленням про любов. Усе, що я робив – я робив для неї. Я возив піцу до першої ночі, працював на складі вдень, і коли вона сказала, що мріє про ту сукню, я не вагався. Взяв позику на 4 000 гривень. Подарував. Вона засвітилася, як дитина на Миколая. А через тиждень зібрала речі й пішла
Мене звати Степан, і колись я думав, що кохання можна купити. Не з розрахунку, не з вигоди, а з наївної віри, що, якщо дати людині все, вона залишиться. Я думав, що бути добрим, старанним і щедрим – це і є головне. А воно, як виявилося, просто означає, що тебе зручніше доїти. Тільки я дізнався про це надто пізно.
Все почалося, як завжди, з краси. Оля… Вона вміла йти вулицею так, ніби весь світ зупинявся. Говорила – і тобі здавалося, що ти слухаєш музику. І коли вона сказала – мені подобається ця сукня, я одразу подумав, як її купити. Хоч тоді в мене було на картці 47 гривень і зарплата – аж за два тижні.
– Я просто мрію про щось подібне, – сказала вона і провела пальцем по екрану телефону. – Але це не для мене. У нас такі речі тільки депутатські жінки носять.
– Ну, не перебільшуй, – сміявся я. – Може, якраз для тебе.
– Степане, не треба. Ти й так багато витрачаєш.
А я, телепень, вирішив, що вона це говорить для порядку. І пішов. Взяв кредит на 4 000 гривень. Вручив їй пакет із логотипом того самого бутіка, де навіть вітрини пахнуть грошима. Вона розплакалась, поцілувала мене в щоку і прошепотіла – ти в мене найкращий.
То була перша вершина. А далі почався схил. Різкий, слизький і з камінням.
Оля не працювала. Каже – шукає себе. Вона то пробувала вести блог, то записувала відео з розпакуванням косметики, то шила ляльок з капрону. Але стабільного нічого. Я працював на двох роботах – вдень на складі, ввечері – кур’єром. Приходив, як з поля бою, але вважав, що так і має бути.
– Ти завжди такий втомлений. – скаржилась вона. – Я хочу веселощів, а ти тільки сопиш.
– Я для нас стараюсь, Олю. Щоб не рахувати копійки. Щоб тобі було добре.
– Та я не прошу! – знову ображалась. – Хочеш – не роби. Але не треба мені це все в очі тикати.
Було в неї одне правило – ніколи не дякувати більше одного разу. Мовляв, вдячність – це для слабких, а я мав просто “відповідати статусу”. Не як чоловік, а як благодійник.
Одного дня вона сказала:
– Я їду з подругою на море. Вона все оплачує, а я просто трохи відпочину.
– А подруга – це хто?
– Ну, знайома з курсу. Має бізнес. Я ж не питаю, з ким ти на роботі спілкуєшся.
А я промовчав. І ще кредит той не закрив, і ще спину ломить після вечірньої доставки піц. А вона поїхала, виставляла фото з келихами, з шезлонгів, з яхт. Підписала одне: “Новий етап”. І мені аж недобре стало.
Коли вона повернулась, принесла з собою новий кулон. Золотий, на тонкому ланцюжку.
– Красиво? – спитала.
– А що за прикраса?
– Та, просто. Талісман. На щастя. Не мороч мені голову.
Я мовчав, ковтав, думав – перетру, мине. Але вона вже дивилась на мене не як на чоловіка, а як на тягар.
– Ти добрий, Степане. Але добрий – це не завжди краще.
Я ще тоді не знав, що це вже початок кінця. Вона зібрала речі, поки я був на зміні. Лишила записку. Там було написано:
“Не шукай мене. Я пішла, бо маю право бути щасливою. А сукня – це просто тканина. Ти думав, що нею все вирішиш. Але це не життя. І не любов”.
Я мовчки сидів на кухні, дивився в підлогу, а в голові калатало одне – що я зробив не так? Друзі казали – забудь. Вона тебе використала. Але щоразу, коли я бачив її фото в інстаграмі, в мене стискалось у грудях. Я ж усе робив щиро.
Я раз прийшов до неї, побачив біля під’їзду. Підійшов.
– Олю, чому? Я ж тебе справді любив.
– Степане… – подивилась, як на того, кого давно викреслила. – Ти був зручним. А мені хотілось іншого. Щось живого, справжнього. Ти занадто добрий. А добротою не прогодуєш.
– А сукня? А ті ночі, коли я з роботи ледь приповзав, а все одно тебе обіймав?
– Одна сукня – це не життя, – знизала плечима і пішла.
Тепер я час від часу сиджу на лавці навпроти її дому. Не щоб стежити. Просто… іноді здається, що якби я трохи більше заробляв, трохи менше мовчав, щось би змінилось. Але хіба це має значення?
Я не знаю, чого чекаю. Що вона повернеться і скаже – помилилась? Що знову вдягне ту сукню і подивиться на мене, як колись? Чи, може, я просто боюсь визнати, що програв?
А тепер скажіть мені ви, читачі – чи варто взагалі брати кредити на чужі мрії, коли ці люди навіть не збираються залишатися з тобою в реальності?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
