Я не люблю своїх батьків і не можу забути і пробачити їм своє нещасливе дитинство. У мене було все, що треба для дитини, але нормального вставлення – не було.
Мені постійно робили зауваження з приводу і без. Щоб я не сказала, мама завжди намагалася мене виправити, наголосити, що я все завжди роблю не так. Може це відбувалося і неусвідомлено, але мені від цього не легше.
Такі висловлювання, як «мала ще, мене вчити», «яйця курку не вчать», «у людей діти, як діти, а в мене якесь покарання» я чула кожнісінького дняч. Це при тому, що я була звичайною дитиною, вчилася добре і нормально поводилася.
Коронною фразою мами було: «оОсь будуть у тебе свої діти, тоді й зрозумієш, як це».
І ось я виросла, у мене свої діти, яких дуже люблю. У мене з ними довірливі дружні стосунки, але мама і тут не заспокоюється, каже, що я багато їм дозволяю, і на старість вони мене здадуть у дім для людей похилого віку.
Я дуже втомилася усе це слухати, і я висловила їй усе, що тримала у душі усі ці роки. Батько почав говорити, що я невдячна, а мати сказала, щоб більше не переступала поріг їхнього будинку. Своєї провини я не відчуваю, їхнє вчення і нелюбов зіпсували мені дитинство, і навіть зараз вони не хочуть це розуміти.
Не спілкувалися місяць, а вчора зателефонувала мати, розмовляє, як ні в чому не бувало, гукає в гості, але я не маю бажання їх бачити. Мої діти теж їх не люблять, хоч і не показують це. Навіть мій кіт, коли приходить мама, залазить під диван і сидить там, доки вона не піде.
У цілому мої батьки непогані люди, але таких, як вони, я ще не зустрічала. Усі родичі у них погані, не можу слухати, коли вони обговорюють когось із сусідів, а для них це улюблена тема.
Як не дивно, але мені в цей час, що ми не спілкувалися, було дуже комфортно, і тепер я думаю, навіщо мені починати все спочатку, розумію, що вони не зміняться вже ніколи, хоч це й люди, які дали мені життя. Як з ними підтримувати після всього цього нормальні взаємини?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
