Я їх усіх попереджала, між іншим! А пер мені оці охи-ахи свекрухи слухай, її мовчазні докори. Забрали на свою голову, називається! Але хіба ж могли інакше в такі часи???
Справа в тому, що коли я 13 років тому виходила заміж, я чесно сказала чоловіку і його батькам, що працювати не планую, моє призначення – бути мамою, народжувати дітей, оце моє.
Але не подумайте, я досконало знаю дві мови і теж нормально заробляю. Та свекруха Ірина Валентинівна, яка переїхала з Миколаївщини до нас, дивиться косо на мій п’ятий животик, тому й хочу вказати їй на двері.
Але розповім спочатку. Ми з чоловіком Станіславом обоє з Миколаївщини, але познайомилися у Києві, в якому обоє навчалися.
Почали зустрічатися, зрозуміли, що у нас справжні почуття, і коли вже закінчували навчання, то з’їхалися жити на орендовану квартиру.
Я закінчила факультет іноземних мов, але в принципі працювати не хотіла й не збиралася. Я одна в родині, у мене немає ні братів, ні сестер і я завжди тужливо спостерігала за знайомими багатодітними родинами. Як же мені теж хотілося мати сестричок і братів, з ким вдома можна гратися, обійматися, ділитися секретами!
Звичайно, подружки у мене були, але ж це зовсім не те, ніж мати рідну людину, брата чи сестру. Але моя мама по здоров’ю не могла народити вдруге, і мені довелося з цим змиритися.
Тому ще тоді, в дитинстві, я для себе вирішила, що коли стану дорослою і зустріну свою долю – у нас з чоловіком буде багато діток і велика дружна сім’я.
Коли я виросла, свою дитячу мрію вирішила втілити. І мені пощастило, я зустріла Станіслава, який повністю мене підтримав у прагненні створити велику родину.
Коли я 13 років тому виходила заміж за коханого, я чесно сказала чоловіку і його батькам, що працювати не планую, моє призначення – бути мамою, народжувати дітей – оце моє. Вони тоді знизили плечима, мовляв, ваше життя, живіть його, як хочете.
На допомогу батьків з обох сторін нам розраховувати не доводилося: ми в Києві, вони – у Миколаївській області. Тому ми завжди справляємося самі.
Через кілька років нашого спільного зі Станіславом життя мої батьки взагалі виїхали на постійне проживання в Португалію, де живе татів брат.
А у нас з чоловіком за півтора року після весілля почали народжуватися дітки. Первістком став синочок Орест, потім народилися одна за одною Соломійка і Василинка, а чотири роки тому – Данилко.
За цей час Станіслав з другом відкрили невеликий бізнес, до того ж вже після четвертої дитини ми нарешті переїхали у власну велику квартиру в гарному районі столиці.
І ще хочу сказати, що попри моє небажання працювати, я все одно заробляю – не можу інакше. В декретах я ще краще, ніж за роки навчання, вивчила дві мови – англійську й іспанську, бо ми багато їздили подорожувати до вторгнення в Україну рф, і досить пристойно заробляю навіть зараз різними перекладами.
Після повномасштабного ми нікуди не виїжджали, хоча мої батьки й кликали. Але я не готова розділяти нашу родину, ми вирішили всі труднощі долати разом в Україні.
Кілька місяців тому до нас з Миколаївщини переїхала мама Станіслава, моя свекруха Ірина Валентинівна. Два роки тому вона овдовіла, а самій їй зараз складно в сьогоднішніх реаліях.
Ми самі запросили до нас свекруху, адже умови в її містечку дуже не прості, набагато складніші, ніж у нас в Києві.
Ми виділили Ірині Валентинівні окрему спальню, переселивши меншого до себе, і ось вже третій місяць живемо разом під одним дахом з мамою Станіслава.
І все б воно нічого, але десь тиждень тому свекруха помітила мій округлий уп’яте животик. Так, ми з чолвіком знову чекаємо на поповнення!
І ось тут тут почалося. Спочатку – просто осудливі погляди. Потім мама чоловіка не витримала і висловила все, що вона думає про нас, про мене зокрема й про нашу багатодітність.
Мовляв, я осідлала її сина й нічого не роблю, а він все на собі тягне. Скажу на це одразу: якби мій Станіслав не хотів більше діток, я б про це знала, а так це наше спільне бажання.
І взагалі, на думку матері чоловіка, ми думаємо лиш про себе і свої інстинкти, а не про дітей, яких приводимо в такий складний і повний зла світ тільки їм самим на випробування.
Крім того, мама чоловіка відкрито заявила, що планувала вже жити з нами на постійній основі, квартиру свою на Миколаївщині хоч за щось продати і дати нам частину грошей.
Але тепер ці її амбітні плани рухнули, адже нам треба буде скорого більше місця. Тож любій мамі чоловіка доведеться ранньою весною повертатися додому.
Кожен день я тепер, поки Станіслав на роботі, я слухаю докори Ірини Валентинівни й споглядаю осудливе хитання головою.
Станіслав+6 просить мене потерпіти до весни, але у мене вже закінчується терпець, щиро кажучи, чому я маю це терпіти?
Я б така вказати свекрусі на двері вже зараз, адже допомоги від неї ніякої, любов’ю й увагою до онуків вона теж не палає.
Цілий день мама чоловіка любить вештатися Києвом, зустрічатися зі знайомими, театр чи кафе відвідати, а увечері повернутися, повечеряти тим, що я наготувала, і зачинитися у себе в кімнаті з планшетом.
Вона отримує пенсію, могла б орендувати якусь однушку, а ми б по мірі можливостей допомагали.
Але чоловік простить все таки почекати до весни, не псувати з його мамою остаточно стосунки, адже у неї більше нікого немає.
Я навіть не знаю, я ж теж не залізна, на скільки мене вистачить? Як мені бути? Що порадите у цій ситуації?
Автор – Олена М.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.