Мені було років чотирнадцять.
Я їхала у тролейбусі без квитка, коли зайшли контролери.
Як чесна і правильна дівчинка, я передбачувано розгубилася і майже готова була розплакатися, коли раптом незнайомий юнак, який, мабуть, помітив мою паніку, ні слова не говорячи, вклав мені в руки талон і вийшов.
Двері зачинилися.
Я не встигла сказати «дякую».
Я просто прокомпостувала талон і ось уже більше п’ятнадцяти років зберігаю його в шкільному блокноті як нагадування про той день, коли зовсім чужа людина краща за всю класичну літературу, разом узяту, показала мені цінність доброти.
З того часу я зустрічала багато різних людей. Праведників, що постяться і не рахують поклони, але готових штовхнути тебе в спину, варто тільки забаритися біля столу зі свічками.
Грішників, які приймають на душу міцненьку зранку під під’їздом і в цих самих під’їздах у них туалетна кімната, але вони дбайливо підв’язували криві кволі берізки у дворі м’якою ганчір’кою, щоб ті краще росли.
Дуже розумних людей, що підказують нерозумним, але так зло, що ледве стримуєшся, щоб не нагадати їм, що розум і така поведінка несумісні, інакше навіщо тоді розум, якщо все одно дозволяєш собі таке.
Людей недалеких, не дуже грамотних, які не виїжджали далі свого забутого Богом села, але світяться такою безумовною добротою і мудрістю, що хотілося вклонитися їм у ноги, обійняти за коліна, уткнутися обличчям у засалений фартух, що пахне картопляним лушпинням і салом, і просити, доки не проженуть: навчіть.
Навчіть залишатися людиною, коли навколо діється хто зна що.
Навчіть не озлоблятися, не шукати вигоди, не прораховувати наперед двадцять вісім варіантів розвитку подій, а любити та приймати.
Не намагатися виправити, покращити, доповнити та вдосконалити. А радіти тому, що є.
І бути вдячним за те, що є.
Наталія Примаченко
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
