Я їздила в Європу на два тижні, а коли поверталася потягом на своє Закарпаття, надійшло повідомлення: донька написала, що приїхала до нас додому. Допоможе батькові прибратися до мого приїзду та щось приготувати на завтра.
Треба б радіти, а мені завжди так тяжко через Оксанині візити. Я дуже люблю дочку, вона гарна, дбайлива. Це ж Оксанка путівку мені подарувала. Але кожен її приїзд стає кошмаром для мене, варто зачинити двері за нею.
Та якби ви тільки знали, як мені хочеться, скучивши, покликати Оксанку додому! А я боюсь її візитів. Оксана, знаю, хоче захистити мене. От вона й соромить батька, що він не працює, мені не допомагає, випивати став.
Повірте, Володимир не був таким. Він від туги, від безвиході почав у склянку заглядати. Роботи не стало, а іншу не може знайти, не беруть нікуди. Скрізь бажають молодших, а йому до пенсії кілька років залишилося. Оксана пропонувала в охоронну службу влаштувати – так чоловік проти, не хоче нічних змін.
І так вже понад два роки. Ось дочка до нас приїжджає, докоряє йому, а він при ній мовчить. Лише вона їде, Володимир за пляшку, а потім – конфлікти, кричить.
Сусідка Анничка якось у мене запитала: “Чому ж ти терпиш це неподобство?”
Я кажу: “А як йому на старості? Без мене йому не прожити. Та й мені хоч якась, а все ж таки є допомога: то траву у дворі викосить, насос для води до морозів зніме, навесні поставить, а то й що відремонтує. От і мовчу, терплю. Не скажу ж дочці, мовляв, не приїжджай більше. І Володю не виставлю.
Ось така в мене українська жіноча доля, навіть візити дочки – й ті не в радість.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com