Я – Юля, мені 34, живемо з чоловіком уже шість років, маємо донечку, трирічну Настусю. І щороку перед Великоднем я ловлю себе на думці: то я свята зустрічаю чи марафон на виживання проходжу? І найгірше – не кількість справ, а ця тиша з його боку. Тиша очікувань, що “воно якось буде”, бо “ти ж завжди якось даєш раду”.
Але цього року я вирішила: ні. Більше не буде “якось”.
– Юль, а може цього року той… запечеш знову того кролика, як минулого разу? – кинув Микола між кавою і скролом новин.
– Та звісно, – кажу, посміхаючись криво. – Я ж не маю що робити: і квітник сама посаджу, і хату помию, і з Настею до логопеда зганяю, а ще й кролика з маринаду витягну прям із шостого виміру.
– Та не кип’ятись, я ж просто спитав, – він навіть не підвів очей.
– А ти хоч раз подумав, хто все це робить?
– Тю… Та я ж… Ну я ж на роботі, ти ж знаєш. У мене ж графік.
О, графік! Святе прикриття всіх домашніх байдикувань. Він працює у сервісному центрі – іноді й у вихідні, правда. Але щоночі я вкладаю дитину, прибираю після вечері, складаю речі в садочок і ще маю виглядати не як зомбі в полоні побуту. А він “втомився”.
У п’ятницю ми мали поїхати на закупи.
– Давай візьмемо шинку на базарі, там Маринка продає – свіжу кладе, – кажу йому.
– Угу. А ти сама не можеш? Я якраз хотів машину помити…
– Та можу, Миколо. Можу і паску сама місити, і свічки освячувати, і стіл накривати. Тільки, будь ласка, скажи мені: я одружена чи я обслуга?
Микола замовк. А я? Я відчула, як горло стискається, і хочеться закричати. Але Настуся вже підбігла з книжечкою.
– Мам, почитай мені! – сіла мені на коліна.
І я читала. Зі сльозами в очах, але читала. Бо для неї я – тиха опора. А от від чоловіка хотілося бути партнеркою, а не куховаркою.
Субота. Вже дев’ята ранку, я на кухні з мискою тіста. Донька грається на підлозі біля мене, чоловік… Та де ж він? Сидить у залі з телефоном.
– Миколо, пересунь трохи стіл, я підлогу вимию.
– Зараз-зараз, ще одне відео.
Я мовчки взяла швабру, нахилилась, тягну стіл сама, а Настя тим часом вдарилась об його ніжку.
– Ай! – закричала.
Микола підбіг, нарешті відірвався.
– Ну чого ти так? Треба було мене покликати!
– Я тебе кликала. Але тебе “зараз”, як завжди, розтягнулося на невідомо скільки.
– Починається…
– Так! Починається! І я цього більше не тягну. Втомилась бути всім одразу. Знаєш, у мене теж є графік. Тільки він без обіду, без вихідних і з нічними змінами, коли Настя температурить, а ти спиш.
Микола стиснув губи, відвернувся. Я більше нічого не казала. Сказано вже все.
Недільний ранок. Паска підрум’янена, в хаті пахне хроном, але в мені не свято – в мені порожнеча. Бо знову все сама. Бо знову він тільки прибрав зі столу – і то після мого третього натяку.
Настя сіла малювати. Я підійшла, присіла поруч.
– Мамусю, ти сумна?
– Ні, рибко. Просто втомлена.
– А тато не допомагає?
Я затамувала подих. Відповідь з вуст трирічної влучила в самісіньке серце.
По обіді Микола підійшов, сів навпроти.
– Юль… Я не злий. І не лінивий. Просто… я звик, що ти все робиш. І не задумувався.
– Я знаю, – відповіла я тихо. – Але я не робот. Мені теж хочеться, щоб про мене подбали. Щоб не тільки на мені стояли ці “ми – родина”.
– То як змінити це?
– Почати з того, що “домашнє” – не “жіноче”. А спільне. Так, як ми обоє носимо ключі від цієї квартири.
Він кивнув. І хоча це не обіцянка. Але хоч не тиша. Бо іноді найстрашніше – це коли тебе навіть не чують.
Цього Великодня я нарешті відчула, як воно – відпустити. Залишити пару справ недоробленими, але зберегти себе. І знаєш що? Паска все одно була смачна. Настуся – щаслива. А ми з Миколою говорили. Не сварились – говорили. І це вже щось.
А ви відчуваєте себе почутою у своєму домі? Чи буває, що в гонитві за святом забуваєте про себе? Напишіть мені. Бо, може, час змінити не рецепти, а правила гри?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
