Я з багатодітної родини, нас у батьків троє. Самі ми з величенького села на Чернігівщині. Я найстарша, я розуміла, що роботи толком у нас нема, що батьки живуть з картоплі, городу та худоби, що їм не просто нас всіх піднімати.
Я закінчила технікум, попрацювала трохи в райцентрі і у 25 років подалася працювати закордон. Адже батькам треба було піднімати і вчити менших брата й сестру, а я вже була доросла, мала про себе дбати сама, а ще хотіла і їм по можливості допомагати.
Поїхала я в нікуди, мала тільки в Мадриді одну знайому, яка зустріла мене і трохи допомогла зорієнтуватися на початку. Гарувала я в трьох країнах, було не легко.
Спочатку працювала прибиральницею і офіціанткою в Іспанії, потім були різні роботи в Португалії – від збору урожаю і до покоївки в готелі, а 10 останніх років я доглядаю літніх сеньйорів в Італії.
І нарешті минулої весни купила собі будиночок і Італії. Затишний, невеличкий, у передмісті Неаполя. Я дуже тішилася й вважаю, що я це заслужила. Адже раніше про себе ніколи не думала: працювала, збирала гроші, допомагала родині в Україні.
Брату, який з родиною оселився в батьків, на весілля я подарувала машину, а сестрі, що жила з чоловіком і дітьми в Києві на орендованій квартирі, я додала велику суму на придбання власної квартири в Ірпені.
Так ось, жити б мені й радіти більш менш устаткованому й забезпеченому життю, так в Україну рік пришла біда. Я одразу пропонувала мамі, невістці й сестрі з дітьми приїхати до мене, якось би розмістила всіх. Та вони відмовилися, сказали, що не покинуть чоловіків, що там у них роботи, житло й все таке. Ну добре, я вислала всім грошей і сказала, що буду по можливості ще допомагати.
А далі сталося ось що. Будинок батьків в селі пошкоджено, а сестра з чоловіком взагалі втратили квартиру в Ірпені, там весь будинок зруйновано, живуть тепер знову на оренді, а батьки й родина брата туляться на одній половині будинку. Зарплати у всіх маленькі і дозволити собі й ремонт, і безбідне життя вони не можуть.
До того ж, у сестри ще й донька щойно вийшла заміж, при надії, і свого житла молоді також не мають.
І ось мені днями подзвонила мама. Від неї я вислухала, що живу в шоколаді, а про них не думаю ні про кого. Зараз мені 42 роки, і на думку рідних, раз я одна, маю негайно будинок продати, розділити між всіма гроші, щоб вони відремонтували пошкоджене на Чернігівщині житло, а сестра щоб купила знову собі квартиру, а бажано й дочці, оскільки зять там ще студент.
Мама сказала, що вони відмовляться від мене, якщо я не вчиню по-родинному. Мовляв, я вже й так «відірваний від сімейного дерева листочок», але можу ще довести, що родина для мене – важливіша за нерухомість.
Ну і от що мені тепер робити? Я не готова залишитися у світі самотньою як палець, без взаємин з рідними. У той же час не хочу знову залишитися і без свого житла – дуже важко й довго я на нього заробляла.
У мене зараз вже 3 роки як є тут коханий чоловік, але чи будемо мив майбутньому разом – ще не відомо. А рідні – це все таки рідні. Як же бути? Послухати маму?
Автор – Олена М.
Спеціально для ibilingua.com
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com забаронено.
