Я з чоловіком та маленькою донькою живу тимчасово у моєї мами, бо ми втратили житло під Києвом. Накопичуємо на іпотеку, бо все одно своє хочеться. Моя старша сестра вийшла заміж і переїхала жити до чоловіка до іншого міста.
Через місяць після того, як народилася наша донька у січні цього року, в гості до мами приїхала моя сестра з двома дітьми-погодками – 3-х та 4-х років. Вона збиралася йти на весілля до подруги, а мама тієї доби якраз працювала на зміні на швидкій, сидіти з племінниками не було кому.
І сестра почала вмовляти мене. Я їй одразу сказала: «Як ти собі це уявляєш? У мене доньці лише місяць, а ти майже на добу хочеш залишити мене з трьома дітьми?». Мій чоловік був у рейсі на заході країни, я розуміла, що сама просто не впораюсь із трьома дітьми, один з яких новонароджений.
Тоді сестра повелася негарно, почала при мамі говорити, що ми з чоловіком «живемо на всьому готовому, тиснути на жалість, що я «не можу врятувати рідну людину!».
До слова, живемо ми не на утриманні у мами, чесно даємо і на харчування, і на комуналку, але мама підтримала сестру: мовляв, вона вже 4 роки нікуди не виїжджала і не виходила, вона має право розраховувати, що у рідному домі їй допоможуть. “Тому, Оленко, посидиш із племінниками. Усього лиш треба, нагодувати і спати вкласти”.
У призначений день мама пішла на роботу, а я залишилася в пеклі. Племінники гасали, як ошалені, намагаючись перекинути ліжечко дочки. Дівчинка моя вередувала, адже їй не звично галас і багато людей в оселі.
Усі троє відмовлялися від їжі. Відігнавши племінників від розеток, я пішла годувати та заколисувати дочку, бо вона вже просто кричала не перестаючи. До того ж у мене піднялася температура через те, що я в цій біганині і метушні просто не змогла зцідити молоко.
Мені навіть важко описати все, що сталося за цей день. У мене температура, племінники руйнують усе, що можна. Після денного сну ми пішли на вулицю, я з коляскою та діти сестри поруч. Вони кружляли біля коляски і кричали, моя донька ніяк не засинала і теж плакала. Я, щоб відволікти племінників, дала їм свій телефон. За кілька хвилин телефон був на асфальті. На всьому екрані пішли тріщини. Щоправда, він ще працює, але вигляд жахливий. Найприкріше, що я взяла цей телефон 4 місяці тому в кредит на півроку, ще продовжую платити за нього.
Увечері зателефонувала вже веселенька сестра, сказала: “ми ще продовжуємо гуляти. Тож давай там, проходь …хі-хі, курс молодого бійця”.
Я навіть не встигла їй нічого сказати. Дітей я ледве вклала спати на ніч. Вранці прийшла з роботи мама і мої муки скінчилися. Принаймні я так думала.
Сестра з’явилася лише надвечір наступного дня. Впала відсипатись. А коли Оля виспалася, я їй повідомила, що її син пошкодив мій телефон. Я була впевнена, що вона сплатить збитки. Може, не одразу, але заплатить.
Але вона повелася по-свинськи: «Тебе з дітьми залишили, а ти не встежила!». Сказала, що нічого оплачувати не збирається. Найприкріше, що мати несподівано підтримала сестру. Мене зробили винною.
Тільки чоловік на моїй стороні. Зараз взагалі не знаю, чи я далі продовжуватиму спілкуватися з сестрою. Так це все неприємно, що хочеться з’їхати від мами. Тільки нікуди.
Як ви вважаєте, хто правий у такій ситуації? Чи має вона сплатити за пошкодження телефону, якщо сама змусила сидіти зі своїми дітьми? Чи варто продовжувати вимагати відшкодування збитків? Чи не рвати собі душу?
Чоловік каже, що не треба. Каже, сплатимо розстрочку самі, а потім купимо новий телефон. А мені так прикро й сумно, до сліз.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.
