fbpx

Я з Кременчука. Більшу частину минулого року я провела в Україні, але потім поїхала до сина в гості в Берлін, і там я зрозуміла дуже важливу річ. Та не знаю, як поставиться син

Більшу частину минулого року я провела в Україні, але потім поїхала до сина в гості в Берлін, і там зрозуміла дуже важливу річ.

Все життя я виховувала сина Романа одна. Важко працювала, не спала ночами. Намагалася виростити з нього насамперед нормальну людину. Щоб син сміливо міг дивитись у обличчя життю і нічого не боявся, з усім міг впоратися.

Допомагав слабким, коли треба, та не відступав перед викликами життя. Чи задоволена я результатом?

16 років тому син поїхав до Німеччини, Берліна. Лише 2 рази він повертався в Україну, вирішував деякі справи. І все. Жодних приїздів, щоб побачитися особисто зі мною, не було. Але я не засуджую.

Весь цей час я працювала і його фінансової допомоги не потребувала. Хоча він і передавав мені якісь гроші на день народження та Новий рік.

Але недавно мене скоротили. До пенсії залишилося ще 3 роки, тож часи настали складні і в Україні, і в моєму особистому житті. Ніхто не хотів брати до офісу робітницю мого віку, адже можна взяти молоду. Платити їй менше, та й вимагати можна більше. Моє покоління мене зрозуміє. Тож мені довелося освоїти іншу професію. Але за підсумками грошей все одно не вистачало, все зараз дорожчає дуже.

Подумала я і вирішила, що проситиму сина якось мені допомогти. Втім, Роман одразу погодився і навіть допоміг мені з квитками до себе, до Берліна. Обіцяв, що навіть без знання німецької мови я буду як удома. Це виявилося правдою, часто на вулицях цього гарного міста я чула рідну мову, особливо зараз, самі розумієте.

Але моя історія про інше. Незважаючи на порядний вік, син одружуватися не збирався. Жив сам, сказав, у Європі це абсолютне явище. Штамп у паспорті, за його словами, нічого не означає, а лише обмежує права чоловіків.

Проте мені сподобалася Ромина симпатична двокімнатна квартира у тихому районі німецької столиці. Ми нарешті змогли поспілкуватися, багато гуляли, порівнювали життя одне одного.

Одним словом, мені все дуже сподобалося. Якоїсь миті я вирішила, що не хочу повертатися назад в Кременчук. Адже що на мене чекає вдома? Самотність, брак коштів, уявний пошук нормальної роботи та очікування пенсію? А тут так легко та сонячно, привітні люди, син. Ось я і поділилася своїми думками зі спадкоємцем.

Виявилося, що Роман цього не очікував. Спочатку почав мене відмовляти, пославшись на те, що має багато справ. Потім заявив, що не звик жити у квартирі ще з кимось на постійній основі. Це йому заважає налаштуватися на потрібний лад, і взагалі, він за натурою самітник. Але запропонував мені орендувати кімнату за його рахунок і подивитися, що буде далі.

Я, звісно, погодилася. Не одразу, але іншого виходу не було. Кімнатка була, скажімо так, не затишна. Та й район уже інший, спальний. Хоч на безкоштовну допомогу скаржитися не можна, але мене здивувало прохання сина економно використовувати воду та світло. Невже кілька зайвих копійок зробить якусь погоду?

Далі я знайшла роботу. Нічого тяжкого, мені навіть подобалося. Але добиратися треба було громадським транспортом. І вставати для цього потрібно було прямо зранку. З цієї причини мені було ще гірше, що син не хотів впускати мене до себе. У нього автомобіль, дорога зайняла б кілька хвилин.

На якийсь час я змирилася із ситуацією і просто продовжувала жити далі. З сином ми підтримували зв’язок, переважно мобільний. Зате я нарешті отримала хоч якісь фінансові можливості. Поки не смикнуло мене піти до нього в гості. Без дзвінка, точніше, зателефонувала я йому вже на порозі.

Зустрів він мене не радісно, попросив, щоб я чекала за дверима. Через кілька хвилин, одягнений, він узяв мене під руку і з видимим роздратуванням випровадив у двір. Запропонував пройтись до кафе, там і поговорити. А що мені ще лишалося робити?

Вже в кафе, знайшовши найзатишніший кут, він висловив мені все, що думав і розповів, що зустрічається з жінкою майже мого віку.

Сказав, що він мене, звичайно, любить та поважає. Але у цій ситуації йому стає не комфортно. Що він не звик, щоб до нього без запрошення приходили в гості, заважали його особистому життю. Що він, як міг, спробував допомогти мені. Але більше цього робити не має наміру.

На моє запитання, чи не хоче він, щоб я поїхала додому, відповів ствердно. Сказав, що надсилатиме мені гроші і частіше дзвонитиме. Але бути під ковпаком у рідної матері дуже втомився. Наступні два дні я витратила на збори та приведення документів у порядок.

Тепер, коли я вже знову в рідному місті, сумні думки не покидають мене. Син обіцянку дотримав. Він надсилає мені якісь подачки, тож на роботу я можу не виходити, по суті.

Ми спілкуємося, наче нічого не сталося. Хоча обидвоє все розуміємо. Чи виховала я свою дитину так, як хотіла? З одного боку, він фінансово незалежний і має свою думку та погляди на життя. З іншого боку, його поведінка мене неприємно здивувала. Але, можливо, це цілком і повністю моя ж заслуга і, як наслідок, мої проблеми.

Чи задоволена я? Звичайно ж ні. А втім, які ще є варіанти? Дякувати Богу, що все так, як є, а не гірше.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page