Я з нетерпінням чекала моменту, коли чоловік зробить мені подарунок. Усміхаючись, Олексій простягнув мені ретельно упаковану коробку. Я вже уявляла, як моя шия буде виблискувати чудовими прикрасами. Але коли я розгорнула папір, моєму розчаруванню не було меж.
– Олексію, а ти можеш пояснити мені одну річ? – я вимовила це так тихо, але так твердо, що чоловік підвів очі від чашки кави.
– Що саме? – його голос звучав спокійно, навіть трохи байдуже.
Я взяла себе в руки. Моє обурення кипіло, але я не хотіла піддаватися емоціям.
– Звідки в нашій спальні намисто? Воно явно дороге, а я точно його не отримувала.
Олексій зупинився. На мить здалося, що він не зрозумів питання, але пауза затягнулася, і я відчула, як хвиля гніву наростає.
– Кароліно, ти справді думаєш, що я щось ховаю? Це просто… нічого особливого. Може, залишилося після сестри, вона минулого разу щось забувала у нас.
Його слова були такі буденні, що будь-який інший раз я, можливо, і повірила б. Але не цього разу. Цього разу в середині вирувала не лише підозра, а й тривога, яка тягнулася вже кілька місяців.
Я – Кароліна, мені 36, я прожила з Олексієм у шлюбі 12 років. Наше життя було таким, як у більшості: ранкові кави, спільні вихідні на природі, трохи суперечок і багато побуту. Але останнім часом я стала помічати щось незвичне. Ніби Олексій трішки віддалився. Спочатку я не надавала цьому значення, адже у кожного можуть бути важкі періоди.
Проте одного разу я помітила намисто. Воно лежало у шухляді біля ліжка, у темній оксамитовій коробочці. Я торкнулася його, і блиск холодного металу кинув виклик моїм почуттям. Це було щось дороге й витончене, але не схоже на те, що Олексій міг би подарувати мені.
Тоді я відчула, що щось не так.
Минуло кілька днів, і я не могла викинути намисто з голови. Я вирішила, що мушу прояснити ситуацію, але робила це обережно, щоб не зруйнувати тендітний баланс у наших стосунках.
Я почала помічати й інші дрібниці. Олексій частіше затримувався на роботі, почав уникати питань про те, як минув його день, і навіть у наших розмовах з’явилася якась натягнутість. І ось, на мій день народження, все звалилося.
Я завжди любила сюрпризи. Впевнена, що чоловік підготував щось особливе, адже він неодноразово натякав на «неочікуваний подарунок». Та коли я розгорнула обгортку, мої руки затремтіли. Це була… книга. І не якась особлива, а звичайна кулінарна збірка.
– Олексію, це справді для мене? – запитала я тоді, намагаючись приховати розчарування.
– Звісно, кохана. Ти ж любиш готувати, я подумав, що тобі сподобається, – його усмішка була такою щирою, що я на мить повірила.
Але глибоко всередині я знала: це не той подарунок, який роблять коханій людині після 12 років шлюбу. Мої сумніви посилювалися.
Тієї ночі я довго не могла заснути. У голові крутилися думки про намисто, про відчуження Олексія, про всі ті маленькі тріщини, які з’явилися в нашому шлюбі. Наступного дня я вирішила: я повинна знайти відповіді.
Я почала спостерігати. Пильніше звертала увагу на те, як Олексій поводиться, коли йому хтось телефонує, як швидко він змінює тему, якщо розмова заходить про наші стосунки. І одного вечора я почула те, чого боялася найбільше.
– Ти можеш не хвилюватися, вона нічого не підозрює, – сказав він комусь у телефонній розмові. Я стояла за дверима й не могла повірити у свої вуха.
Ці слова стали для мене останньою краплею. Я більше не могла терпіти.
Наступного ранку, за сніданком, я сказала йому все:
– Олексію, я знаю, що ти мені зраджуєш.
Він здригнувся, на мить затримав погляд на своїй чашці, а потім тихо відповів:
– Ти все не так зрозуміла, Кароліно. Це зовсім не те, що ти думаєш.
Але для мене це вже не мало значення. Я відчувала, що роки довіри, спільного життя, спогадів розбиті.
Я не знаю, як бути далі. Я розумію, що це намисто, яке я знайшла, – не для мене. Можливо, для когось іншого, для тієї, з ким він проводив ті “пізні вечори на роботі”.
А тепер я пишу це, звертаючись до вас, читачі. Що робити в такій ситуації? Розірвати всі зв’язки й почати все спочатку чи спробувати врятувати наш шлюб? Я боюся зробити помилку, але ще більше боюся залишитися в брехні.
Кароліна, 36 років.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
