Я з нетерпінням чекав на статус батька. Я ходив на уроки і “практикувався” у двоюрідній сестри, в якої двоє діток. Але коли я привіз з пологового будинку дружину і маленького сина, все змінилося. Оля не пускає мене до сина, каже, що я не можу за ним гідно доглядати.
– Дмитре, знову все не так! Ти що, не бачиш, як ти його тримаєш? – Оля підвищила голос, як тільки я взяв сина на руки.
– Що не так цього разу? – спробував я залишитися спокійним, хоча всередині все тремтіло від обурення. – Я тримаю його, як нас учили на курсах.
– Голова! Вона нахиляється! Поклади його сюди, я сама зроблю! – вона буквально вирвала Ярослава з моїх рук.
Я лише глибоко вдихнув і відійшов у бік. Це була не перша суперечка з приводу моїх “невмінь” доглядати за нашим новонародженим сином, але цього разу мене особливо зачепило.
Коли Оля сказала, що чекає дитину, я був на сьомому небі від щастя. Ми довго чекали цього моменту. Вона завжди відкладала – спочатку кар’єра, потім нова квартира, а потім, як вона казала, ще не настав той самий час. І ось він нарешті настав. Ми дізналися, що в нас буде хлопчик. Я дав собі слово бути найкращим татом, який тільки може бути.
Я серйозно підготувався. Записався на курси для майбутніх батьків, навіть просив порад у своєї сестри Тані, яка вже виховувала двох дітлахів. Я вивчив усе: як правильно тримати дитину, як сповивати, змінювати підгузки, навіть купати. Сестра хвалила мене, ставила за приклад своєму чоловікові, який не мав і найменшого уявлення, що робити з дітьми. Я був упевнений: у мене все вийде.
Але коли ми повернулися додому з пологового, почалося зовсім інше життя. Кожен мій рух піддавався критиці. Я налив воду для ванночки – занадто гаряча. Одягнув підгузок – криво. Взяв на руки – неправильно. Спочатку я мовчав. Я повторював собі, що Оля просто втомлена, що це організм, що їй потрібен час, щоб адаптуватися. Але чим далі, тим гірше ставало.
– Дмитре, ти що, не бачиш? Ти одягнув Ярослава не в ті штани! – вона знову накинулася на мене, коли я зібрався на прогулянку з сином.
– Олю, це просто штани! Вони ж зручні і чисті, – спробував я заперечити.
– Просто штани? Дмитре, ти взагалі розумієш, що ти робиш? Він у них спітніє!
Цього разу я не втримався.
– Олю, якщо ти вважаєш, що я нічого не вмію, то може, ти сама доглядатимеш за ним? А я просто працюватиму і приноситиму гроші!
Вона застигла, спантеличена моїми словами. Але нічого не відповіла.
З того дня я майже припинив брати участь у догляді за сином. Я зробив це не тому, що не хотів допомагати. Я просто втомився від постійного відчуття, що я завжди не такий, завжди помиляюся. Оля намагалася все робити сама. І я бачив, як вона виснажувалася. Одного разу, коли Ярослав плакав, я запропонував допомогти.
– Ні, не треба! Я сама! – відрізала вона.
Я більше не сперечався. Просто відійшов. Але ця ситуація не давала мені спокою. Я люблю свого сина, і мені неприємно бачити, як я віддаляюся від нього. Я хотів би бути поруч із ним, піклуватися про нього, бачити його перші кроки, чути перші слова. Але що я можу зробити, якщо моя дружина не вірить у мої здібності?
Я сподіваюся, що Оля згодом зрозуміє, що замість постійної критики варто було б дати мені шанс. Адже я теж вчуся бути татом. І як би важко не було, я не збираюся здаватися. Це мій син, і я не хочу втрачати зв’язок із ним.
А як ви, друзі, справлялися з такими ситуаціями? Чи був у вас досвід, коли ваші старання не цінували? Чекаю ваших порад, бо я готовий боротися за свою сім’ю, але не знаю, як знайти правильний підхід до дружини.
