Я з підвіконня зібрала в пакет весь “урожай” свекрухи, сіла в автівку і привезла до її квартири, де все, до речі, “по феншую” – різні статуеточки, м’які іграшки і кришталь, де можна і не можна розкладений. Ну не квартира, а музей. А з моєї можна і город, на думку Ірини Петрівни зробити.
– Але ж Василько так любить щипати зелену цибульку, – пропищала своїм дзвінким голоском Ірина Петрівна.
– То за стільки років, які він зі мною живе, якось без того “щипання” Василько ваш жив, ну а зараз, гинь не зможе?
Я була не в собі, чесне слово, бо за місяць часу, який свекруха провела в мене, я не впізнала свою квартиру.
Почну з того, що мені на місяць потрібно було поїхати в Німеччину, де на даний час проживає моя рідна сестра. Поїздка була важлива, це не якийсь там відпочинок.
Наш з Василем син вже не маленький і може сам себе обслужити, як і сам Василь, бо руки з правильного місця ростуть.
Але свекруха думає інакше, тому на весь місяць переїхала жити в нашу квартиру.
– Мені так буде спокійніше. Хлопці будуть ситі і чисті. А ти їдь з Богом і не хвилюйся. Вони під надійним наглядом.
Я, якщо чесно, почала більше хвилюватися, але не за своїх хлопців, а за свекруху, бо ще той вона має характер.
В неї в квартирі все вискладене, як в музеї. Всі каструлі блищать і вискладені до міліметру на полицях. Те саме і з кришталем і книгами. Порядок вона любить, але якщо йти до Ірини Петрівни в гості, то будь готовий, що треба добре дивитися, щоб на щось не сісти, чи чогось не розбити, бо буде читане і співане.
Тим не менш, я поїхала в Німеччину, а свекруха на господарстві.
Мене не було 30 днів, і щоб ви розуміли, за цей час моя свекруха насадила мені ледь не на всіх підвіконнях зеленої цибулі. Ну як насадила: десь надибала, навіть не хочу думати де, хоч би не на смітнику, якісь майонезні баночки, налила в них води і повтикала цибулю.
– Бо Василько любить свіженьку їсти.
– Та я багато чого люблю, але робити з хати город я не дозволю.
Ірина Петрівна в себе б в квартирі таке не додумалась зробити, бо там “котики” і вазочки, а в мене – будь ласка.
Підвіконня були зальопані водою, і зробилися жовті розводи, які я ледь відмила.
Я була сама не в собі від побаченого. Добре, що Ірини Петрівни не було вже в нас, а то я б не стрималася і в її лакову сумочку це все покидала.
Ну додумалася, так додумалася.
Я не пошкодувала часу і бензини і завезла свекрусі її “город”.
– Це замість дякую, Валентино?, – прошипіла вона.
– Як хочете, так це називайте. Але знайте, більше ви в моїй квартирі хазяйнувати не будете.
Ви скажете, ну страшне, могла б і помовчати, зелень це добре. Але в неї є щось таке, як тільки вона опиняється на моїй території, то робить щось, чого в себе б не зробила.
Одного разу вона додумалася в мою квартиру кошеня брудне принести, бо воно маленьке і бідненьке. В свої ж покої вона його не принесе, а мені, бачте, можна.
Ой, виговорилася, і легше стало.
А як би ви реагувала на “грядки” в квартирі? І щоб ви розуміли, тих цибулин було не 1 банка і не три, а цілих двадцять штук, бо чим більше тим краще.
Як мені з нею бути доброю?
Автор – Карамелька
Передрук суворо заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
