Я з сином на даний час знаходжусь в Німеччині. Чоловік мій в Києві, але я за нього не хвилююсь, оскільки поруч його мамця, яка своєю поведінкою домоглася нашого переїзду за кордон. І все б нічого, але недавно спілкувалася з Андрієм по телефону, і почула дивну “історію” свого “зникнення”. Найважче й те, що моя рідна сестра повністю поділяє думку свекрухи. Вони ніби зговорилися.
– Ви могли хоча б спитати, чи мені це подобається? – сердито запитала я свекруху, тримаючи у руках спаковану торбу з одягом.
Оксана Петрівна, моя свекруха, навіть не глянула на мене, продовжуючи розмішувати щось у каструлі. Її погляд іронічно ковзнув у мій бік:
– А ти що, господиня тут? Я старша, і краще знаю, що треба робити.
Це була вже десята “буря” за останній місяць. Наш переїзд мав стати порятунком, а не суцільним випробуванням. Але життя у старому будинку, який залишився у спадок від бабусі чоловіка, перетворилося на щоденну біганину за спокій.
Моя історія почалася у передмісті Києва. Ми з чоловіком Андрієм жили спокійним життям у нашому невеликому, але затишному будинку. Після 24 я запропонувала виїхати зі столиці. Андрій спочатку вагався, але я наполягла, і ми разом із нашою мамою та сином подалися до області, де стояв порожній будинок його бабусі. На жаль, свекруха приєдналася до нас уже через кілька днів.
Жити зі свекрухою було важко з самого початку нашого шлюбу. Вона завжди знаходила, до чого причепитися: чи то їжа була не такою, як їй хотілося, чи то я була «непристойно радісною», чи просто недостатньо ідеальною, щоб бути її невісткою. Андрій завжди намагався знайти компроміс, але це лише погіршувало ситуацію. І ось тепер ми опинилися під одним дахом у чужому місті.
Спершу я намагалася тримати себе в руках. Говорила собі, що це тимчасово, що всі ми на нервах. Але з кожним днем Оксана Петрівна знаходила нові причини, щоб “забруднити” мені життя.
Наприклад, вона могла вирішити переставити меблі у кімнаті, де спали ми з чоловіком і сином. Просто тому, що «так краще». Або взяти мій телефон і переглянути фотографії під приводом, що їй нудно.
– У вас онук є, пограй із ним, – якось не витримала я.
– Він якийсь невихований. Усе від матері, – кинула вона у відповідь.
Чоловік намагався стати між нами, але це завжди закінчувалося “бурею”. Я відчувала, що він не знає, на чий бік стати, а це ще більше поглиблювало наші суперечки. У той час єдиною відрадою для мене була моя мама, яка теж жила з нами. Вона допомагала мені в усьому і була єдиною людиною, якій я могла довіритися.
Та незабаром ситуація ще більше ускладнилася. До нас приїхала моя молодша сестра Олена зі своїм чоловіком і дитиною. Їхній будинок у Київській області зруйнували, і вони втратили все. Я сподівалася, що сестра стане для мене підтримкою, але все пішло не так, як я уявляла.
– Наталю, ти маєш більше дбати про сім’ю, – якось сказала мені Олена, коли я поскаржилася на свекруху. – Вона ж твоя друга мама.
– Друга мама? – роздратовано перепитала я. – Якщо вона моя «друга мама», то чому поводиться як чужа?
Олена жила за принципом «мир понад усе» і часто ставала на бік свекрухи. Вона могла, не соромлячись, сказати, що я занадто різка чи несправедлива. У такі моменти я відчувала себе самотньою у цьому хаосі.
Один із найгірших днів настав, коли Андрій вирішив повернутися до Києва. Він хотів перевірити наш будинок і допомогти друзям, які залишилися в місті. Свекруха, звісно, підтримала його рішення.
– Залишай мене тут, а сам їдь до своїх, – бурчала вона, коли ми пакували речі для чоловіка.
Андрій обіцяв повернутися через кілька днів, але я знала, що це може затягнутися. Після його від’їзду ситуація стала ще гіршою. Свекруха вважала себе господинею будинку, командувала всім і зневажливо говорила про мене навіть у присутності дитини.
Найважчим для мене було те, що мій син почав помічати нашу напругу. Одного вечора, коли я намагалася заспокоїти його перед сном, він запитав:
– Мамо, а бабуся не любить нас?
Це питання пробило мене наскрізь. Я зрозуміла, що не можу далі терпіти цю ситуацію.
Зрештою, я вирішила забрати сина і маму та виїхати за кордон. Нам вдалося знайти тимчасовий прихисток у невеликому містечку Німеччини. Я знайшла віддалену роботу, і ми поступово почали налагоджувати життя. Олена залишилася в Україні, бо не хотіла залишати свого чоловіка. Ми продовжували спілкуватися, але наші розмови стали напруженими.
– Ти втекла, – одного разу сказала вона. – А я залишилася заради своєї сім’ї.
– Я теж вибрала сім’ю, – відповіла я. – Просто я не хочу, щоб мій син ріс у постійному стресі.
Зараз ми живемо далеко від усього, що сталося, але ці спогади не дають мені спокою. Свекруха досі телефонує Андрію і говорить, що я «зруйнувала» нашу сім’ю. Олена вважає мене егоїсткою. А я просто хочу, щоб мої рідні були в безпеці.
Отже, у мене до вас, дорогі читачі, запитання: чи мала я рацію, коли виїхала, залишивши свекруху й сестру позаду? Чи варто було залишитися і терпіти заради миру в родині.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
