Я з таким нетерпінням чекала повернення молодшої дочки з трьома моїми онуками додому в наші Чернівці! Майже рік Тоня з дітьми провела у старшої сестри в Берліні ось нарешті вирішила додому. Але краще б я взагалі не їздила по них на вокзал! На дочку дивитися не можу. Насті й Йохану небо діток не дало. Ніколи не думала, що моя дочка на таке здатна!
Але про все по порядку. У мене дві дочки, старша Настя і молодша Тоня. Настуні вже 43, Антоніні – 35 років.
Після університету Анастасія поїхала шукати кращої долі в Німеччину, адже у виші вивчала цю мову. Настя працювала в Берліні, навчалася додатково і зустріла там свою долю – Йохана.
Дочка з німцем побралися і живуть собі щасливо, от тільки діток Бог Насті і Йохану так і не дав досі. Але вони, як каже Настуня, й так щасливі і самодостатні як пара.
Тоня ж, як і я, живе в Чернівцях. У молодшої дочки було два шлюби, які чомусь не склалися, хоча, на мою думку, обидва зяті були хорошими чоловіками.
Та Тоню вічно кудись несе, вона творча й непосидюча завжди була, навіть троє діток не змінили її вогняний невгамовний темперамент. Тоня гарно малює, продає свої картини навіть закордон.
Коди вони розходилися з другим чоловіком, батьком двох менших онуків, то розміняли квартиру і Тоня на ті гроші купила собі однушку-студію, де й мешкає з дітьми, а я їм допомагаю по можливості.
Я сама вже пенсіонерка, вдова, але ще працюю, робота тримає мене у тонусі, та й взагалі мати у моєму віці і при таких обставинах в країні роботу і додаток до пенсії – розкіш, і треба це цінувати.
Більше року тому на запрошення Насті Тоня з дітьми виїхала тимчасово в Берлін. Діти там ходили в школу, а Тоню Настя влаштувала на роботу в якийсь художній салон, власники якого з України.
Їм там було добре, заробляла навіть, але мені молодша дочка постійно говорила по телефону, що дуже хоче додому.
Я Тоню не квапила повертатися, бачучи, що у нас відбувається. Але все ж таки я дуже зраділа, коли вона сказала, що повертається, бо дуже скучила і за нею, і за онуками.
І ось довгожданий день приїзду моїх дорогеньких! Мчуся я на вокзал, бо вони з Варшави потягом. А з вагона виходить одна Тоня!
Виявилося, вона всіх трьох дітей сестрі залишила! Мовляв, Настя сама просила, їй тільки в радість! І Йохан зрадів, що дома тепер шум і тарарам, що у нього тепер два хлопчика для спілкування і спільних чоловічих справ, а у Насті – дівчинка, яку можна пестити й вбирати у гарні сукенки.
– Вони такі щасливі були, мамо, коли я погодилася залишити їм дітей, ти б бачила! Нехай там перезимують і цю зиму, бо в Україні важко й небезпечно, невідомо що цієї зими нас чекає, навіщо на це малих наражати? А я поки в майстерні Святика попрацюю, мені серію картин Києва замовили. А весною я по них поїду! – щебече Тоня по дорозі додому в машині.
Я слухаю, а самій так гірко й сумно! Це ж якою матір’ю треба бути, щоб залишити дітей за тисячі й тисячі кілометрів? І все заради того, щоб спокійно попрацювати над замовленням… зі Святиком якимось там черговим.
Чесно – просто слів у мене немає, краще б я взагалі не їздила на вокзал! На дочку дивитися просто не можу. Зозуля і все, інакше не скажеш. Хіба я не права?
Автор – Олена Коржик.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.