У мене дві дочки, старша Віра і молодша Люба. Вірі вже 43, Любі – 36 років.
Після університету Віра поїхала шукати кращої долі в Іспанію, адже у виші вивчала цю мову. Віра працювала в Барселоні, навчалася додатково і зустріла там свою долю – Гільєрмо.
Дочка з іспанцем побралися і живуть собі щасливо, от тільки діток Бог Вірі і Гільєрмо так і не дав досі. Але вони, як каже Вірочка, й так щасливі і самодостатні як пара.
Люба ж, як і я, живе в Києві. У солодшої дочки було два шлюби, які чомусь не склалися, хоча, на мою думку, обидва зяті були хорошими чоловіками.
Та Любу вічно кудись несе, вона творча й непосидюча завжди була, навіть троє діток не змінили її вогняний темперамент.
Люба гарно малює, продає свої картини навіть закордон.
Коди вони розходилися з другим чоловіком, батьком двох менших онуків, то розміняли квартиру і Люба на ті гроші купила собі однушку-студію, де й мешкає з дітьми, а я їм допомагаю по можливості.
Я сама вже пенсіонерка, вдова, але ще працюю, робота тримає мене у тонусі, та й взагалі мати у моєму віці і при таких обставинах в країні роботу – розкіш, і треба це цінувати.
Пів року тому на запрошення Віри Люба з дітьми виїхала тимчасово в Барселону. Діти там ходили в школу, а Любу Віра влаштувала на роботу в якийсь художній салон, власники якого з України.
Їм там було непогано, але мені молодша дочка постійно говорила по телефону, що дуже хоче додому.
Я Любу не квапила повертатися, бачучи, що у нас відбувається. Але все ж таки я дуже зраділа, коли вона сказала, що повертається, бо дуже скучила і за нею, і за онуками.
І ось довгожданий день приїзду моїх дорогеньких! Мчуся я на вокзал, бо вони з Варшави потягом. А з вагона виходить одна Люба!
Виявилося, вона всіх трьох дітей сестрі залишила! Мовляв, Віра сама просила, їй тільки в радість! І Гільєрмо зрадів, що дома тепер шум і тарарам, що у нього тепер два хлопчика для спілкування і спільних чоловічих справ, а у Віри – дівчинка, яку можна пестити й вбирати у гарні сукенки.
– Вони такі щасливі були, мамо, коли я погодилася залишити дітей, ти б бачила! Нехай там перезимують, бо в Україні важко й небезпечно, навіщо на це малих наражати? А я поки в майстерні Святика (пам’ятаєш, я ж тобі розповідала про Святослава) попрацюю, мені серію картин воєнного Києва замовили. А весною я по них поїду! – щебече моя Люба по дорозі додому в машині.
Я слухаю, а самій так гірко й сумно! Це ж якою матір’ю треба бути, щоб залишити дітей за тисячі й тисячі кілометрів? І все заради того, щоб спокійно попрацювати над замовленням… зі Святиком якимось там черговим.
Чесно – просто слів у мене немає, краще б я взагалі не їздила на вокзал! На дочку дивитися просто не можу. Зозуля і все, інакше не скажеш.
Автор – Олена К.
