– Я за онуком скучила! Привозьте, хоч гляну, як він виріс! – скомандувала мені мама.
За її логікою, я повинна була завищати від захвату і почати бити чолом, примовляючи: «Благодійниця, рятівниця, спасибі тобі! Як би ми без тебе жили?»
Але реальність дуже далека від маминих очікувань.
За всі шість років Богданчикового життя такий дзвінок пролунав втретє. Першого разу Богдан був вдягнений у найкращий костюм – ще б пак, бабуся його запросила!
Мамі вистачило п’яти хвилин. Богданчик відригнув на її шовковий халат і відразу після цього злочину впавши в немилість.
– Фу, що це таке? Ти так бабусю любиш? – зиркнула вона тоді на малого, і видала мені категоричне:
– Ні-ні, ось підросте трохи – тоді і привозьте! А зараз мені треба йти. Зовсім забула, що з подругою домовлялася.
***
Вдруге Богдан мав честь престати перед очима бабусі в чотири роки. Так-так, майже чотири роки онук її не цікавив, хоча живе мама за чотири зупинки від нас.
– На цілий день заберу! Ви йому там все приготуйте! – попросила мама.
Один нюанс: день був будній. У нас з чоловіком робота, у малого – садок.
– З ранку до мене і привозь, – не знітилася мама.
Замість садка Богдан поїхав до бабусі. Коротко проінструктувавши маму, я втекла на роботу, пообіцявши прибути по дитину о пів на сьому вечора.
Мама подзвонила в одинадцять дня: вона награлася в бабусю, тепер мені треба негайно приїхати і позбавити її компанії Богданчика. А то він взяв і напаскудив: землю з горщика з алое переклав в котячий лоток. Невихованого онука мамі не треба.
– Мамо, я на роботі! Не можу зараз приїхати.
Тоді мама сказала, що зараз піде і залишить малого самого. І якщо з ним щось трапиться, то винна буду я – не приїхала.
Довелося впасти в ноги до начальства.
Я вклалася в обіцяну начальниці годину: забрати сина, відвезти додому, залишити з сусідкою і повернутися на роботу. Та ще пригодка.
***
І ось, знову дзвінок:
– Я за онуком скучила. Привозите, хоч гляну, як він виріс! – скомандувала мама.
– Глянеш, не переживай, – погодилася я.
– До шести чекаю.
– Добре.
До шостої вечора було півтори години. Я встигла зателефонувати і домовитися з власницею невеликого відділу з канцтоварами, розташованого на першому поверсі нашого будинку, і скинути на її електронну пошту свіжі фотографії Богдана. І вже через двадцять хвилин фотографії були роздруковані, і залишилися чекати мене.
Мама хотіла подивитися на внука? Вона подивиться. Зайвий раз мотатися туди-сюди, попутно чекаючи її дзвінка з вимогою забрати дитину, я не збиралася. А знаючи маму, так воно і було б.
Я вручила мамі стосик фотографій: Богданчик на каруселі, Богданчик на конячці, на поні, Богданчик в зоопарку, на сніговій гірці з друзями…
– Це що?
– Ти ж хотіла подивитися, як він виріс? Дивись!
Мама образилася. Я, сяка-така, упустила шанс зайнятися своїми справами. Не оцінила її щирого пориву.
Образила знущальними знімками.
– Більше я дзвонити не буду! – з таким формулюванням вона виставила мене за двері.
Налякала. Чи багато я втрачу? А Богдан? Ні. Не багато. От чесно.
Записано зі слів Ганни К.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
