fbpx

Я за розподілом потрапила до глухого села на Чернігівщині, працюю у школі, полюбила наше село, його людей, вийшла тут заміж. Ще я допомагаю літнім людям. Мені здалося, що я потрапила до раю. Бабуся Орися займала крихітну кімнату в хаті, в іншій половині якої жили вже зовсім інші люди, колись їм бабуся продала більшу частину хати, щоб допомогти з житлом у місті сину. Приїхав до бабусі Орисі син, якого вона не бачила 20 років, і викинув усі за сарай

Після закінчення педагогічного я за розподілом потрапила до глухого села на Чернігівщині, працюю у школі, полюбила наше село, його людей, вийшла тут заміж. Ще я по сумісництву допомагаю літнім людям.

Прийшла я якось до однієї бабусі і голосно ахнула. Мені здалося, що я потрапила до квіткового раю!

Бабуся Орися займала крихітну кімнату в хаті, в іншій половині якої жили вже зовсім інші люди, колись їм бабуся продала більшу частину хати, щоб допомогти з житлом у місті сину. З меблів у неї були ліжко, стіл, табурет, а довкола – квіти. Вона їх ласкаво називала “мої улюблені дзвіночки”.

Квіти росли в діжках, стелилися по стінах і стелі, звисаючи над ліжком ніжним зеленим листям. Зелена пишність була повита рожевим мереживом дзвіночків. Здавалося, доторкнися рукою – і вони задзвенять чарівною мелодією. Вже потім, коли я почала захоплюватися квітами, дізналася назву цих рослин – абутилон.

Баба Орися розповіла, як потрапила до неї перша квітка. Під час війни її дівчинкою викрали до Німеччини. Вона там батрачила у фермера, а коли закінчилася війна, привезла з собою баночку з маленьким відростком абутилону. Два місяці добиралася до рідного села. Квітка легко прижилася в її оселі. Бабуся казала:

– Нездоровиться мені, а душа тривожиться за них, треба підвестися, квіти полити. Поговорю з ними, і стане легше. Давно б полинула на небо, та на кого ж я їх залишу? Хто ж їх коров’яком підгодує та золою підсипле.

Абутилони цвіли в неї цілий рік – дякували за любов.

Якось приїхав до бабусі Орисі син, якого вона не бачила 20 років, і викинув усі квіти за сарай, сказавши, що через них у кімнаті нема чим дихати. За тиждень він поїхав. За кілька днів бабусі Орисі не стало. За день вона сказала сусідці, що жити їй несила, що душа в неї розривається від туги за квітами.

На прощання з мамою син не приїхав. Я повернулася з відпустки, почула цю історію, у кропиві за сараєм відшукала напіввисохлу гілочку від улюбленої квітки старенької Орисі. Тепер у мене вдома є частинка добра і любові, пам’ять про дивовижну та душевну жінку – її рожеві дзвіночки.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

You cannot copy content of this page