Справа в тому, що мій батько – домініканець. Наприкінці 1970-х він навчався у Києві, так вони познайомилися з мамою, теж студенткою. І через якийсь час у них я народилася. Тоді це був Радянський Союз, залишитись він не міг — змушений був поїхати назад до Домініканської Республіки.
Поки я була маленькою, батько мені регулярно писав листи, не забував. Потім ми перейшли на стпілкування телефоном.
Моєї мами вже неемає на світі, і коли все це почалося батько запросив мене й сина до себе. Я розлучена, тому погодилася.
Батько надіслав квиток, ми поїхали з сином до Польщі. Прямих рейсів не було – ми полетіли через Париж. У Санто-Домінго в аеропорту зустрілися. Тоді я вперше побачила батька, свою домініканську сім’ю, братів і сестер – усі вони приїхали зустріти нас. Я, звичайно, трошки отетеріла і від цієї зустрічі, і від клімату. Ми вийшли із аеропорту і ніяк не могли вдихнути від вологості. Ми вперше побачивли пальми, Карибське море…
Привезли нас додому, накрили стіл, влаштували свято. Я іспанською не говорила, мало що розуміла, але відразу усвідомила: це моя країна. Гени, певне, заговорили. Сестрі в Україну я написала, мовляв, я потрапила до раю, і назад мене не чекайте.
Іспанська вчиться швидко: через три місяці я вже непогано розуміла, а через півроку й заговорила. До їжі, щоправда, не одразу звикли. Ми ж виросли на картоплі, макаронах, котлетах, а тут їдять рис, квасолю. На Карибах спеціальний набір спецій, курку вони роблять зовсім по-іншому.
Мені все це спочатку здалося дивним. Але потім звикли, і зараз, якщо переді мною поставити картоплю або рис з квасолею, я вже віддаю перевагу рису з квасолею – типовою домініканською стравою.
Народ тут позитивний і душевний, і всі намагаються не сумувати, але живеться людям непросто. Є, звісно, ті, хто добре заробляє, їхні одиниці. Щоб зрозуміти, як прості люди живуть, достатньо вибратися з Пунта-Кани і проїхатися простими районами, і все стане зрозуміло.
У Домінікані немає такого поняття як мінімальна пенсія. Ти сплачуєш внески до державного чи приватного накопичувального пенсійного фонду. Або це робить роботодавець, або сама людина. На пенсію виходять жінки у 60 років, чоловіки – у 65. У державному секторі, щоб отримувати пенсію, потрібно опрацювати на державу щонайменше 20 років, тоді буде державна пенсія у розмірі останньої зарплати. Стаж можна переривати.
У Домініканської Республіки непросте минуле: тут багато хто ще пам’ятає диктатора Трухільйо. Наразі диктатури немає, але є корупція, певний індекс злочинності. І іноді можна почути, як люди, особливо старшого покоління кажуть, що ось, мовляв, за Трухільйо був порядок. Хоча мені про це важко судити.
Я зараз працюю, як це було і в Україні, в сфері туризму і цю справу дуже люблю.
Домінікана – розкішна країна, просто треба вміти нею переміщатися. Я не говорю, що тут прямо все ідеально, є свої елементи, але в цілому народ дуже гостинний.
Моєму батькові зараз 71 рік, він досі консультує молодих лікарів, іноді оперує. Сім’я у нас величезна. У мого діда було дванадцять дітей, у кожного з них ще по п’ять-шість дітей та й у нашого покоління — моїх сестер і братів — уже по 2–3 дитини. Отже, моя сім’я обчислюється сотнями людей. Я їх бачу, наприклад, на весіллях – знімають ресторан чи цілий готель та гуляють.
За весілля платить, між іншим, сім’я нареченої: коли моя сестра одружувалася, наш батько проставлявся. Де весілля — там, зрозуміло, танці, це Кариби. Танцюють меренгу, бачату. До речі, меренге ЮНЕСКО оголосила національним надбанням Домініканської Республіки. А то багато хто думає, що це кубинський танець, але нічого подібного!
Домініканці в мені відразу обчислюють іноземця, питають, звідки я. Дивуються, коли дізнаються, що батько місцевий. Але я ні про що не шкодую. Не знаю, як би склалося життя в Україні в нинішніх умовах, але тут складається нормально і в дитини захищене майбутнє.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
