Вчора була у гостях у своєї дочки Лесі. Від тої краси мені розбігались очі, оскільки недавно мої діти поробили собі капітальні ремонти у всьому будинку, на сучасний лад.
Стелі натяжні, ну а стіни виблискували від дорогої штукатурки. Багато нових меблів. Ну а коли зайшла на кухню, то я просто дар мови втратила.
Та що там казати, зять добре заробляє, може собі дозволити, не те що я, виживаю за одну пенсію.
Леся так швидко розігріла пончики, які я принесла, що вони стали, як щойно спечені.
– Лесю, доню в чому секрет?
Моя дочка лише посміялась
– Мамо, це все секунда діла. Покласти в мікрохвильову пічку на хвильку, і вуаля, все готово.
– Що то за чудо пічка така? В моїй молодості такого не було.
Та коли я оглянула і спробувала, що це так просто і легко, то почала дочку просити, щоб допомогла мені таку придбати.
Я живу я сама, чоловік вже два роки, як покинув це світ. Молодша дочка живе в іншій області, а старша Леся недалечко від мене.
Там і подвір’я і особняк говорять про те, що тут не бідні люди живуть. Працює дочка вихователем у приватному садочку, а чоловік прорабом у будівельній компанії.
Виховують вони єдиного сина, мого внука Дениса, який вже водиться з дівчиною і можливо, ось ось як скаже, що хоче одружитись.
Моя дочка часто дорікала мені, ще в дитинстві, чому ми жили так бідно. У її подруг часто було те, чого не в змозі ми були купити для неї.
Чоловік і я працювали у колгоспі, часто замість зарплати з нами розраховувались зерном чи іншою продукцією.
Та голодні ми ніколи не були, у хаті завжди пахло смачною їжею. Для обидвох дітей ми постарались про хорошу освіту, щоб їхнє життя було легшим і кращим за наше.
Часто бували такі моменти, що ми економили на собі, щоб дати дитині те, що вона хоче. Та діти дуже швидко забувають про нашу любов.
Так сталось і з моїми дівчатами. Відколи вони вийшли обидві заміж, то дуже рідко навідуються до мене.
На те, що я захотіла також для себе таку мікрохвильову піч, Леся голосно посміялась, а потім так строго мені сказала.
– Тобі вона для чого? В тебе ж сім’ї нема! А собі одній догоджати, то можна і на плиті чи в духовці все те саме зробити. Ти б краще для тата пам’ятник замовила, а то вже перед людьми соромно.
– Але ж Лесю, я розраховую на вашу підтримку і допомогу. Бо мені самій не назбирати такої суми.
Та після почутих слів, я вже почала сумніватись, що це моя дитина. А потім Леся сказала, що мені варто менше по магазинах ходити, а відкладати гроші і економити, то все в мене вийде.
Тепер іду вся в сльозах додому і думаю, що мабуть потрібно буде продати дещо із своїх прикрас і якось все ж таки на виплату, поставити пам’ятника, та вже відразу подвійний, з розрахунком на себе. Бо хтозна, як діти будуть ділити, хто мені пам’ятника має ставити…
Що в вихованні моїх дочок я робила не так? Я ж дарувала їм свою любов як тільки могла.
Сьогодні сиджу сама в своєму кріслі, як на троні і чекаю на своїх дівчат, коли вони до мене навідаються з внуками.
А потім беру торбинку в руки і сама їду до них, можливо, їм це і не потрібно та інакше я і не знаю, як їм ще нагадувати про себе…
Автор – Успішна Емма
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Запрошуємо вас підписатися на “Наш канал на Youtube”
