– Ти знову в тій же самій сукні? Марино, ти серйозно? Люди вже, мабуть, помітили! – насмішливо кинула Олена, переглядаючи мої фото.
Я стиснула губи, роблячи вигляд, що не зважаю.
– Це ж класика, – відповіла я спокійно, хоч усередині закипала. – А класика ніколи не виходить із моди.
Олена пирхнула і махнула рукою.
– Ну-ну. Але в Instagram у тебе життя шикарне. Подорожі, ресторани, брендові речі. А в реальності, вибач, але все якось… простіше.
Я нічого не відповіла. Вона ж не знала, скільки ночей я проводила, викручуючись, як платити оренду і чим заповнити холодильник. Вона бачила тільки гарну картинку.
В соціальних мережах моє життя виглядало розкішним. Дорогі кафе, подорожі, стильні образи. Я позувала біля мармурових столиків з латте в руках, робила фото на фоні дорогих бутиків і ресторанів. Мої підписники писали захоплені коментарі, захоплювалися тим, як мені вдається жити настільки красиво.
Та насправді це була тільки ілюзія. Я жила на орендованій квартирі, ледве зводила кінці з кінцями і постійно хвилювалася через гроші. Всі ці шикарні фото були зроблені у місцях, куди я заходила просто для фото. Я купувала найдешевшу каву і затримувалася в кафе, щоб зробити серію фото. А мій гардероб? Це кілька базових речей, які я по-різному стилізувала, щоб створювати ілюзію багатого вибору.
Одного разу мама зателефонувала мені.
– Як справи, доню? – її голос був м’яким, але я відчула у ньому нотки занепокоєння.
– Все чудово, мамо, – відразу відповіла я, навіть не задумавшись. – Роботи багато, справи йдуть добре.
– Ти впевнена? Бо щось мені підказує, що ти не все розповідаєш.
Я затримала подих. Вона завжди відчувала, коли я брешу.
Вадим, мій хлопець, не раз натякав, що варто бути чеснішою. Він не розумів, чому я так завзято підтримую цю картинку ідеального життя.
– Для кого ти це робиш? – запитав він якось, коли я затрималася в кафе, аби зробити фото, а потім просто вийшла, не замовивши нічого.
– Для себе, – відповіла я. – Мені подобається, коли люди думають, що у мене все чудово.
Він похитав головою.
– А якщо вони дізнаються правду? Що буде тоді?
Я тоді відмахнулася. Але всередині все-таки злякалася.
Правда випливла на поверхню, коли одного вечора я зайшла до супермаркету і почала ретельно вибирати найдешевші продукти. Я думала, що мене ніхто не побачить, але тут почула знайомий голос.
– Марина? – це була Олена. Вона кинула погляд на мій кошик. – Щось ти не дуже схожа на ту розкішну інстаграм-дівчину.
Я отетеріла, намагаючись вигадати виправдання, але в голові було порожньо.
Наступного дня в соцмережах вже з’явилися перші натяки. “Хтось бачив Марину в дискаунтері. Щось не сходиться”. Під моїми фото почали з’являтися запитання: “А правда, що все це постановка?” “Ти дійсно так живеш, чи це просто для фото?”
Я зрозуміла, що мій світ розвалюється.
Я кілька днів не виходила з дому. Відключила сповіщення, перестала викладати нові фото. Мені було лячно. Я не знала, як люди відреагують, коли зрозуміють, що це все було лише фасадом.
Одного дня Вадим зайшов до мене і поклав переді мною телефон.
– Читай, – сказав він.
Це було повідомлення від моєї підписниці. “Я завжди мріяла мати таке життя, як у тебе. Але тепер розумію, що не все так просто. Дякую, що показала реальність.”
Я перечитала його кілька разів. Хтось мене розумів. Хтось не засуджував.
– Може, пора показати правду? – тихо спитав Вадим.
Я зітхнула і нарешті зрозуміла – настав час.
Наступного ранку я написала пост. Вперше за багато років – чесний. Про те, як боялася здаватися звичайною, про те, як прагнула сховати правду за гарними картинками. Про страх зізнатися, що мені важко.
Коментарі посипалися одразу. Були різні – хтось дякував за чесність, хтось дорікав за обман. Але найбільше було слів підтримки.
Я видихнула. Я більше не була заручницею власного образу. Вперше за довгий час я відчула полегшення.
А як ви думаєте, чи важливо в соцмережах показувати тільки красиву сторону життя? Чи варто бути чесним навіть тоді, коли правда не така приваблива?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
