Я зайшла на хвилинку в кабінет до коханого, сіла в крісло і чекала, поки він щось дописував. Раптом електронна рамка для фотографій включилася і замиготіли знімки. Це була нова річ на столі, раніше я її не бачила.
Ось мій коханий з сином біля школи на перше вересня, ось син посміхається поруч з рожевими повітряними кулями, вся сім’я на тлі засніжених гір, ось він обіймає свою дружину, дружина в блакитній сукні задуває свічки на торті.
Я тоді вперше побачила його дружину. Мене як прикувало до крісла…
Дивно, я блондинка, вона брюнетка. У мене довге волосся, у неї коротка стрижка, вона трохи старша, але як ми схожі! Овал обличчя, ямочки на щоках, зморшки-промінчики навколо очей, коли широко посміхаєшся. І ми обидві любили його. Я відчувала це в її погляді, яким вона дивилася на мого коханого на знімку. І я любила. Ми зустрічалися трохи більше року, я регулярно намагалася припинити, піти, втекти, але не вистачало мужності. Він кожного разу так солодко шепотів, як чекає мене, як нудьгує, що я його доля, а сім’я – це так, формальність.
І ось тепер зовсім не формальність, а живі люди дивилися на мене з фотографій. І я відчула, що більше не хочу обманювати себе. Так, є чоловіки, які розлучаються, але Юрій, схоже, зручно почував себе в нашому бермудському трикутнику. Не випадково ж він завжди відмовлявся говорити про майбутнє.
Картинки пішли миготіти по другому колу, а я відчула, як коханий перетворився на ворога, який брехав і мені і їй.
А такий він був мені не потрібен: навіть якщо б пішов, навіть якщо ми стали б жити разом, після цих знімків, я більше не могла йому довіряти. Тому що він був таким переконливим, коли брехав мені. І так переконливо ніжно дивився на дружину на фотографіях…
Мої очі наповнилися сльозами.
– Ти щось хотіла? – Відірвавшись від паперів, запитав Юра.
Я похитала головою і тихенько вийшла з кабінету.
Я проплакала кілька днів поспіль. То з подругою, то сама, ридма і тихесень. Щоб не зірватися, не подзвонити йому, віддала телефон подрузі. Я стала наче кулька від сліз. На четвертий день поминок по любові настало якесь тупе оніміння почуттів. Сліз не залишилося, радості теж, але я знайшла в собі точку нуль.
***
Через тиждень я на такому ж нулі летіла на виставку. Я чекала стикувальний рейс в аеропорту Парижа, а там завжди натовпу людей. Я дивилася на сотні чоловіків, які поспішали, пили каву, строчили смс на ходу, базікали і мовчали.
І раптом я подумала: «В світі мільярди чоловіків, серед них навіть не сотні, а тисячі, з якими я можу бути щаслива, так навіщо я вчепилася в одного і не відпускаю? Чому вперто вірю, що саме він моя доля? Що, взагалі, воно таке – доля?».
У мені прокинувся інтерес. Я їхала на виставку, де збираються тисячі чоловіків з усього світу. Я закрила очі і обережно попросила всесвіт познайомити мене з тим, кому потрібні близькі стосунки з однією жінкою, який захоче розділити зі мною подорожі і посиденьки після роботи, друзів і ліжко, клопоти, і горе, і радість – одним словом те все, що підкине нам життя.
І нехай, будь ласка, він буде самотній або розлучений!
***
Через два дні в павільйоні Лондона під час виставки я зустріла свого майбутнього чоловіка. Він був рудим, веселим і зовсім неодруженим австралійським чоловіком.
Ми разом 9 років, у нам підростають двоє руденьких синочків, личка яких всіяні ластовиннячком. Живемо в Україні.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
