Я зайшла на кухню і отетеріла. Невістка варила гороховий суп. Так, на копчених реберцях, але замість нормального гороху, який в пакетиках продається, вона туди почала кидати такий, пресований, ніби, як швидкого приготування. – Е, ні, люба моя, такими продуктами ти мою дитину годувати не будеш, – сказала я і відсунула невістку від плити. – Це ж хімія! Чи ти гороху нормального купити не можеш? Як ні, то я вам куплю. Не пожалію тих грошей. Невістка скривилася, але нічого не сказала. Але мовчання її було до вечора, поки Дмитро з роботи не прийшов

Я зайшла на кухню і отетеріла. Невістка варила гороховий суп. Так, на копчених реберцях, але замість нормального гороху, який в пакетиках продається, вона туди почала кидати такий, пресований, ніби, як швидкого приготування.

– Е, ні, люба моя, такими продуктами ти мою дитину годувати не будеш, – сказала я і відсунула невістку від плити. – Це ж хімія! Чи ти гороху нормального купити не можеш? Як ні, то я вам куплю. Не пожалію тих грошей.

Невістка скривилася, але нічого не сказала. Але мовчання її було до вечора, поки Дмитро з роботи не прийшов.

Вона таки ж той суп “лінивий” доварила і на моє здивування, Дмитро його з’їв, ще й в кінці подякував і Віру в щічку поцілував.

– Ось, бачите, Анно Степанівно, все вашому сину підходить.

З тих слів і почалась в нас буря.

З того часу почалися постійні дрібні суперечки. Я звикла до того, що у моєму домі все має бути по-справжньому: свіжі продукти, повноцінний обід, зручний розпорядок дня. Але син мій, Дмитро, давно живе окремо зі своєю дружиною Вірою. Щоразу, як я до них навідуюсь, у мене очі на лоба лізуть від того, що вона готує. Може, я і людина старої закалки, та не думаю, що помиляюся, коли вимагаю якісної їжі й належного догляду за домом.

– Мамо, ну чого ви знову починаєте? – роздратовано сказав Дмитро, коли я пізніше навідалась до них із пакетом нормального гороху та ще кількома продуктами.

– Я не починаю, синку, – спокійно спробувала пояснити я. – Я хочу, щоб ти їв домашню їжу, а не напівфабрикати. Хіба це погано?

Віра мовчки стояла біля столу, ніби готувала якусь вечерю. Але, якщо чесно, це теж був черговий “швидкий варіант”: розігріти куплені котлети, зварити пакетик гречки – і все. Як на мене, це не те, що має бути на столі в сім’ї, яка хоче розвиватися, бути здоровою і дбати про себе.

– Вірочко, – звернулася я до невістки, – ти ж розумна дівчина, чому не можеш спланувати харчування так, щоб і Дмитро, і ти сама мали повноцінний раціон?

– Анно Степанівно, – зітхнула вона, – я працюю фрілансером, часто маю замовлення пізно ввечері. Мені зручно спростити собі життя, використовуючи швидкі продукти. Це ж не означає, що я не дбаю про вашого сина.

Я слухала її й розуміла, що вона намагається йти в ногу з сучасним темпом життя. Проте в моєму серці закарбувалося одне: “лінива” їжа – це, на мій погляд, не найкращий шлях. Я виховала свого сина на традиційних стравах, домашній випічці, добре пам’ятаю, як ми з ним разом ліпили вареники на свята. А тепер бачу в їхньому холодильнику лише купу упаковок із магазинними напівфабрикатами.

– Мам, – озвався Дмитро, дивлячись на мене. – Ми вже дорослі, маємо свій ритм і нам так зручно. Головне, що ми разом.

Але мене таке “зручно” дратує. Адже, крім їжі, у них і з прибиранням не все в порядку. Підлога вимита, але тільки там, де видно. Шафи позачиняють – і все, наче порядок. Чашки в раковині можуть стояти дві доби, бо “ще не назбиралося на повноцінне миття”. Я розумію, що кожна сім’я має власний підхід, але ж є елементарна гігієна та здоровий глузд.

– Віро, – звертаюся до неї наступного дня, коли прийшла забрати якісь речі Дмитра. – Може, давай сплануємо разом меню на тиждень? Принаймні кілька традиційних страв, щоб Дмитро згадав, як це – домашній обід без зайвої хімії.

– Дякую, Анно Степанівно, – холодно відповідає невістка, – але ми самі вирішимо, як нам жити.

Я розумію, що, мабуть, надто втручаюся, але не можу дивитися, як син віддаляється від традиційного сімейного затишку. Мене хвилює, що ці “швидкі” методи можуть відбитися на здоров’ї та загальному благополуччі. Коли я намагаюся донести це до Дмитра, він тільки відмахується: “Мамо, все добре!” А мені здається, що не добре, і крапка.

– Мамо, – каже Дмитро, коли я виходжу з квартири, – будь ласка, не хвилюйся так. Ми дорослі і самі дамо собі раду. Ти ж знаєш, що я тебе люблю.

Я зітхаю та йду додому з важкою душею. У мене стільки роздумів і тривоги, адже відчуваю, що Віра досі сприймає мене як людину з минулого століття, коли жінка мусить пів дня на кухні стояти. А я не проти сучасних технологій чи методів, я проти халатного ставлення до харчування та домашніх справ. Можливо, їм так і непогано, але я, чесно кажучи, не згодна з таким їхнім життям і навряд чи коли-небудь це прийму.

Шановні читачі, а ви як гадаєте: чи варто мені й надалі турбуватися та намагатися “виховувати” свого дорослого сина й невістку? Як правильно знайти баланс між бажанням допомогти та повагою до чужої родини? І головне — чи справді бездоганна чистота та “правильна” їжа є критеріями щастя в сучасній сім’ї, чи, можливо, я перебільшую свою роль у їхньому житті? Буду вдячна за ваші думки.

You cannot copy content of this page