Я зайшла на свій день народження у фейсбук і ледь не обімліла. Перше, що “красувалося” в стрічні, було привітання мене з ювілеєм від імені моєї невісточки.
Я хотіла в ту ж мить подзвонити і сказати, щоб прибрала з інтернету це неподобство, але вирішила спершу заглянути в коментарі. А їх там, на хвилиночку, було близько п’ятдесяти. То чого вже цей пост-привітання видаляти, як більшість моїх знайомих і родичів його побачили?
– Іване, восьма година ранку, а стільки людей в інтернеті сидить. Невже не мають чим зайнятися?, – роздратовано запитала я чоловіка.
– А ти ніби інакша! З ранку до ночі тим пальцем по екрану тільки й водиш, – заспокоїв мене чоловік.
Але трішки відійшовши від побаченого я таки набрала Катю.
– Ну кращих фото, щоб мене привітати ти знайти в своєму телефоні не могла, – накинулась я на невістку.
– Вітаємо, мамо! Живіть нам довго і щасливо!, – перебила мене невістка і таке враження, ніби вона мене не почула.
Я видихнула, намагаючись опанувати себе.
– Катю, ти мене, звісно, вітаєш… Але що це за фото?! – намагалася я говорити спокійно, хоча в душі вже все кипіло.
– А що не так, мамо? – вона навіть не вдавала, що розуміє, про що я.
– Як що? Ти спеціально вибирала найгірші кадри? Я там з заплющеними очима, перекошена, волосся на всі боки! Одне фото – ще б нічого, але в ролику всі такі!
Катя засміялася:
– Мамо, ви такі смішні на них, такі справжні! Всі побачать, яка ви життєрадісна людина!
– Життєрадісна?! Я там виглядаю, як ніби мене вітром скрутило! – не стрималася я. – І навіщо було писати “ювілей”? Я тобі казала, що не хочу, щоб хтось знав, скільки мені років!
– Ну, мамо, це ж не таємниця…
Я ледь не впустила телефон. Не таємниця?! Для мене – ще й яка!
– Катю, я просила б тебе наступного разу радитися зі мною перед тим, як щось таке викладати, – сказала я, намагаючись говорити спокійно.
Катя зітхнула, і я відчула, що їй, схоже, зовсім байдуже до моєї образи.
– Та добре, мамо, наступного разу пораджуся, – промовила вона так, ніби я щойно попросила її винести сміття, а не поважати мої почуття.
– Я б зрозуміла, якби це було одне невдале фото, – не витримала я, – але ж ти спеціально зібрала всі найгірші!
– Мам, не перебільшуйте, – Катя явно вже почала втрачати терпіння. – Це ж просто фото! Ви що, ніколи себе не бачили у дзеркалі?
Отут мене і прорвало.
– Ти це серйозно зараз? – я аж піднялася з крісла. – Ти мене хочеш переконати, що це найкращі фото, які ти могла знайти?
– Ну… – Катя зам’ялася.
– Он воно що! – засміялася я гірко. – Ти ж обирала навмисно, так?
– Та ні, що ви таке кажете! – Катя вдавала здивування, але її голос звучав аж надто винувато.
– Добре, – я зітхнула. – Прибирай цей ролик негайно.
– Але ж коментарів уже скільки… – зам’ялася Катя.
– От саме! Я не хочу, щоб люди бачили мене в такому вигляді!
– Ну добре, добре, зараз видалю, – пробурмотіла невістка.
Я натиснула «завершити дзвінок» і знову зайшла у фейсбук. Ролик ще був на місці. Хвилина минула, друга…
“Зараз видалю”. Ага, як же!
Я знову набрала Катю.
– Я не бачу, щоб ти його прибрала.
– Мам, ну я ж зайнята! – роздратовано відповіла вона. – У мене справи!
– А в мене що, немає справ? Катю, не змушуй мене писати тобі коментар під постом із проханням видалити!
– Добре, – процідила вона крізь зуби. – Видаляю.
Ще через хвилину ролика не стало.
Я зітхнула з полегшенням, але в душі залишався осад. Невже так важко було поставитися до мене з повагою? Чи, може, це зараз нормально – сміятися з рідних і не бачити в цьому нічого поганого?
Як ви думаєте, варто було мені так ображатися, чи це я занадто серйозно поставилася до ситуації?
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
