Мене звати Андрій, і я ось уже пів року заручений із Марічкою. Ми планували невелике весілля, десь у колі найближчих друзів і родичів, без пишних урочистостей та гучних бурь. Але одного вечора, коли я приїхав до її батьків на дружню вечерю, я зрозумів – все буде не так просто, як ми уявляли.
Я зайшов до вітальні, тримаючи невеличкий букет квітів для мами Марічки та “міцненьке” для її батька. Завжди намагаюся поводитися чемно – знаєте, з українською гостинністю не жартують. У домі було гамірно: з кухні доносилися голоси, хтось у коридорі голосно розмовляв телефоном, а потім я почув знайоме ім’я – своє. Здається, хтось уже обговорював мій прихід, не надто переймаючись, що я ось-ось увійду.
Поки я знімав куртку, на мене майже налетів Оле́сь – молодший брат Марічки. Він аж підстрибував, розмахуючи руками, ніби щойно виграв у лотерею.
“Андрію, привіт, нарешті ти тут, – сказав він, сяючи усмішкою. – Зараз таке буде!”
Я не одразу збагнув, що він має на увазі. Але вже за мить мама Марічки, пані Галина, вийшла з кухні та почала випитувати, чи ми з Мариною (чомусь її називає то Мариною, то Марічкою – але то вже інша історія) підготувалися до “великого дня”. Я автоматично кивнув, адже ми з нареченою справді останнім часом активно обговорювали, яким має бути наше весілля. Проте тон її голосу наштовхував на думку, що під “великим днем” вона мала на увазі щось конкретніше, аніж загальне уявлення про святкування.
Ми всі пересіли за стіл у вітальні. Тато Марічки, пан Петро, підсунув мені стілець ближче до себе. Як на мене, він завжди здавався стриманим чоловіком: серйозний, небагатослівний, дивиться трохи з-під лоба, наче оцінює кожен твій крок. Я сподівався, що цей вечір мине у форматі – “просто разом повечеряти, розслабитися і при нагоді обговорити кілька деталей про весілля”. Однак усе пішло шкереберть від першої ж хвилини.
Пані Галина з досить таємничою усмішкою заявила – “Ми тут із Петром уже вирішили, що ваше весілля має бути на 200 гостей. І ми вже знайшли ідеальний ресторан. Дата заброньована на кінець липня, так що вам залишилося лише підготувати костюм і сукню”. Вона вимовила це так буденно, ніби говорила про вибір торта на недільне чаювання.
Мене перетрусило. 200 гостей? Яку ж суму все це потягне? Ми з Марічкою зовсім не планували таке грандіозне свято. У нас обох є робота, ми заощаджували на маленьку квартиру, де хотіли розпочати сімейне життя. Велике весілля означало б величезні витрати та багато зайвого шуму. Але ніхто мене не питав.
Подивився на Марічку – вона явно почувалася ніяково. Видно, що їй було важко заперечити батькам. Вона кивала головою і намагалася зберегти спокій. Я ж терпляче чекав, поки хтось дасть мені слово, адже виглядало так, що все вже вирішили без нашої участі.
“Мамо, тату… – нарешті наважилася озватися Марічка, – ми ж хотіли скромніше. У нас насправді інші плани. Вибачте, але 200 гостей – це занадто дорого і взагалі…”
Оле́сь, який сидів поруч, раптом почав піддакувати, мовляв, – “Та ви що, то ж круто! Де ще таке свято побачиш! Люди будуть говорити про це весілля роками. До речі, я вже запросив кількох друзів, ну, так… на всяк випадок”. При цих словах мені здалося, що мене облили холодною водою. Він уже запрошує своїх друзів, хоча я й гадки не мав, що потрібно складати списки, а все офіційно вирішено.
“Вирішено” – ось слово, яке лунало з вуст мами Марічки безперервно. Я не знав, як стримати себе, щоб не вибухнути. Хотілося сказати прямо – “Почекайте, це взагалі наше весілля! Чому ви приймаєте рішення за нас?” Але замість цього я промовчав, бо на мене дивився пан Петро. Не скажу, що він був агресивний, але в його погляді читалося – “От тільки не вздумуй заперечувати, хлопче”.
Вечеря перетворювалася на протокольне обговорення “найуспішнішої події року”. Трималася напружена атмосфера: теща, здається, вже розподіляла ролі між гостями, говорила, які музики приїдуть, а які – ні, і навіть згадала про “спецефекти”. Коли я почув слово “спецефекти”, ледь не подавився салатом. Оце так поворот.
Марічка все ще сиділа мовчки, зрідка підкидаючи фрази на кшталт – “Та, мамо, може, не треба так масштабно” або “Ми ж хотіли самі вирішити”. І я бачив – їй боляче так само, як і мені, бо наші мрії про скромне свято летіли в прірву.
“Ви що, не раді, діти? – раптом спитала пані Галина. – Ми ж це робимо для вашого добра. А чим більше гостей, тим краще, правда?” Вона говорила це, розмахуючи виделкою, мов диригент на концерті.
Петро теж додав: “От ми з мамою свого часу мусили економити, тому робили все швиденько і не дуже пишно. А вам хочемо дати найкраще. Хіба є в цьому щось погане?”
Я намагався не розпалювати конфлікт, але всередині мене закипало. Мені хотілося сказати – “Та не про кількість гостей і йдеться. Йдеться про те, що ви навіть не питаєте, чого ми хочемо”. Натомість я проковтнув цю тираду і промовив так стримано, як тільки міг: “Ми з Марічкою хочемо самі вирішувати деталі нашого весілля, щоб воно справді було про нас, а не про кількість запрошених”.
“Ну от! А ви ще будете нам дорікати, що батьки стараються. Та як так можна?” – здивувалася Галина, відставляючи тарілку. Склалося враження, що вона щиро не розуміє, чому ми з Марічкою взагалі сумніваємося. Може, в її світі діти мають просто мовчки приймати все, що запропонують батьки.
Ситуація загострилася до межі. Дехто з родичів, котрі нагодилися на вечерю (так, вони теж були присутні), намагався переконати мене, що це круто – “Таке весілля всім запам’ятається, ось побачиш!” Але я бачив, як Марічка стискає серветку, бо вона теж хоче іншого. Ми обоє сиділи, мов загнані в кут.
“Оле́сю, а ти що скажеш? – запитав я, сподіваючись, що брат підтримає сестру. Він, правда, підняв голову, але замість бодай якоїсь розумної думки сказав – “Буде весело!” І знову замовк, уплетячи канапку з ковбасою.
Вечеря добігала кінця. Атмосфера стала настільки густою, що її можна було різати. Кожен сидів із своїм невисловленим обуренням або розчаруванням. Мама Марічки, здавалося, так і не второпала нашого спротиву. Тато невдоволено зиркав на мене, ніби я – винуватець усіх негараздів. Я не витримав і м’яко, але твердо сказав – “Дякую за вечерю, ми поїдемо. Нам потрібно все обговорити сам на сам”. І вийшов із кімнати. Марічка з полегшенням пішла слідом.
Зайшли у коридор, одяглися, попрощалися, як заведено, але без щирої усмішки. Відверто кажучи, мені хотілося грюкнути дверима, та я розумів – це ж батьки моєї коханої, не варто псувати все остаточно. Ми з Марічкою мовчки спустилися сходами, а тоді нарешті видихнули. Перед нами була безсонна ніч, упродовж якої ми гадали, що тепер робити з тим “весіллям на 200 гостей”.
Зараз, коли трохи охолонув, я замислююся – а чи справді батьки Марічки винні? Можливо, вони хочуть для нас найкращого, просто не вміють спитати, чого ми прагнемо. Може, це конфлікт поколінь, у якому батьки переконані, що за дітей усе треба вирішувати, щоб ті не наробили помилок.
Скажіть, чи траплялися вам подібні ситуації, коли рідні починають планувати ваші особисті події, не порадившись із вами? Як тоді краще вчинити – наполягати на своєму чи йти на компроміс? І де взагалі та межа, коли доброю порадою перестають бути порадами і перетворюються на накази?
Хотілося б почути вашу думку. Чи вважаєте ви, що молодята повинні самі вирішувати, яким буде їхній “великий день”? Чи батьки, які фінансують частину свята, мають право вимагати свого? Можливо, варто сісти за стіл переговорів і знайти формат, який влаштує всіх? Напишіть, що ви думаєте. Це важливо і, гадаю, допоможе багатьом парам уникнути подібних непорозумінь. Обговорімо все разом.
