– Я заклала свої обручки в ломбард, щоб купити подарунки дітям на Різдво. Не знаю, чи отримаю їх назад.
Я сиділа на кухні, обхопивши голову руками. Гроші закінчилися ще тиждень тому, а до свята залишилося кілька днів. Діти знову запитували, коли ми прикрашатимемо ялинку й чи будуть цього року подарунки. Їхні очі світилися очікуванням, і я не мала сил сказати, що в нас немає грошей навіть на подарунки.
– Мамусю, ти теж чекаєш на диво? – спитала моя донька Анна, обіймаючи мене за плечі.
– Так, моя люба. І диво буде, – відповіла я, хоча всередині мене щеміло.
Мій чоловік, Єгор, давно не носив свою обручку. Він казав, що це через роботу – мовляв, заважає. Але я знала, що причина в іншому. Останні кілька років Єгор дедалі частіше залишався після роботи з друзями. На свята він приходив додому із запахом випивки, уникаючи моїх запитань.
– У тебе буде премія до свят? – спитала я, коли він зайшов на кухню.
– Ні, цього року нічого не дали, – відповів він, навіть не глянувши на мене.
– А чому Аня з вашої роботи каже, що премії були?
– Краще не слухай її. Вона плете дурниці, – відрізав Єгор і пішов до кімнати.
Ця розмова була останньою краплею. Я зрозуміла, що не можу більше сподіватися на нього. Увечері, коли діти спали, я дістала свою обручку. Вона була єдиною цінною річчю, яка залишилася в мене. Раптом у голову прийшла думка: а що, якщо закласти її разом із Єгоровою? Він все одно не носить її, а гроші точно знадобляться дітям.
Наступного дня я віднесла обручки до ломбарду. За них дали 20 тисяч гривень. Ці гроші стали для мене рятівним кругом. Я купила подарунки, продукти й навіть нові прикраси для ялинки.
– Мамусю, яка гарна ялинка! – радісно вигукнула Аня, розвішуючи іграшки.
– А мені що принесе Санта? – не відставав молодший, Дмитрик.
– Ти побачиш, синку, – відповіла я, ледве стримуючи сльози.
Святвечір був сповнений тепла. Ми з дітьми співали колядки, смакували варениками та борщем. Вони з нетерпінням розпаковували подарунки – їхні усмішки стали для мене найбільшою нагородою.
А Єгор сидів за столом, мовчки пив “пінне”. Він навіть не поцікавився, звідки взялися гроші на свято.
– Нарешті ти хоч щось зробила, – кинув він із сарказмом, коли діти пішли спати.
Його байдужість більше не зачіпала мене. Я зрозуміла, що ми живемо як сусіди – без любові, без спільних мрій. Його цікавили лише друзі та пляшки, а я тягнула все на собі.
Наступного дня я поділилася своїми думками з подругою.
– Аню, я більше не можу так жити. Хочу подати на розлучення, – сказала я їй.
– Ти маєш рацію, – погодилася вона. – Я теж так зробила, і, знаєш, не шкодую. Це складно, але краще бути щасливою самій, ніж нещасною разом.
Ці слова запали мені в душу. Я дивилася на обручку, яку більше ніколи не зможу повернути, і розуміла, що це лише символ. Справжнє значення має лише те, як ми живемо. І я вирішила: наступне Різдво ми зустрінемо в спокої й радості – навіть якщо доведеться почати все спочатку.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто боротися за те, що вже давно втратило сенс?
