fbpx
життєві історії
Я заміж не пішла через те, що мені нада було братів і сестер одіть. Вольова була, красива. У нас була велика сім’я, 8 дітей. Я найстарша і всім помагала. Мама тільки родила їх, а я виховувала.

  Марія Лукерівна: “Не жалію, що заміж не вийшла”: 

– У мене така жизнь пройшла, що роман можна написать, – сміється Марія Лукерівна. – Мені вже 91 рік.

Було важко нам дуже, але інтересно! Молоді були, співали, не унивали ні разу!

Ми боронували ріллю після трактора. Думала: “Господи, як ноги болять!”. То батько постоли мені пошив з шкури, щоб легше було ходить по ріллі (сміється).

А ввечері прийшла додому, оддихнула, вмилася – і на танці!

Я в таке время жила, коли война, на фронт всі пішли. А ми, підлітки, кували перемогу. Хто де міг.

Ми в селі були, молотили зерно. Скирти кидали хлопці, а ми відкидали від молотілки солому. Сили немає, нас закидало, ми падали! (сміється) Господи, як вспомню! Водою відливали нас!

Після войни мене на трактор посадили, виучили, бо не було кому сідати. Работала ще з одною женщіною. Мужиків не було, всі на фронт пішли.

Работали дньом і ночью посмєнно. Я ночью. Інтєрєсно було! Але потім трактор після капітального ремонта заклинило, я заводила його ручкою, і він як вдарив мене по нозі! Не змогла работать більше. І пішла стрєлочніком на залізничній дорозі.

У нас була велика сім’я, 8 дітей. Я найстарша і всім помагала. Мама тільки родила їх, а я виховувала.

Мама з утра до ночі в колхозі працювала поваром. А батько свиней пас. А я доглядала дітей усіх.

Малий брат курить начав у первому класі! Дивлюся – бочка перекинута, сохла для пшениці. І дим відтіля! А там малий сидить курить з дружком! Повиганяла. Ніхто в сім’ї не курив. Потім кинув курить. Каже: “Вчителька набила табаком мені рот”.

То одного брата нема дома з уроків, шукаю, де він. То другий вже десь пішов і п’є у парку з взрослими. Я його в свою комнату поклала, тазік підставила…

Як работала на железной дорогє, то білєти безплатні давали аж у Ленінград. Поїхала, накупила всього, повдівала їх…

Отак помагала дітям, поки не розбіглися всі. А потім попала сюди. Тут нам їсти воврємя дають, нам не скучно. Бесідуємо собі.

Як на лавочку вийдем, сядем, то й пісню заспіваєм на улиці: “Чом ти не прийшов”…

Один брат помер, другого вбили на війні. А решта живі. Брати до мене приїжджають, провідують. Один брат був капітаном дального плавання, зараз у Севастополі, ще два брата на птахофабриці в Яготині. Сестричка у Ростові живе.

Мої найщасливіші спогади – як я була у Сімферополі на работі. Тоді в колхозі грошей не давали, а діти підростали, треба було їх одівать. То я в Сімферополь поїхала, работала на обувній фабриці, тапочки шила.

Там в мене був хлопець, дуже хароший. Ми дружили, ходили на танці, в кіно, баяністом був. Казав, що забере мене на Урал, воєнним був.

Дуже його любила, нам так харашо було разом. Він хотів мене з собою забирать. То я взяла розщиталась і додому втікла! (сміється) Чого втікла? Бо сім’я дома була.

Я заміж не пішла через те, що мені нада було братів і сестер одіть. Вольова була, красива…

Вспоминаю ті часи і не жалію, що заміж не вийшла. Бо що б з ними було, якби не я? Не хотіли вчиться.

Той хлопець мені потім казав: “Якби я знав, що ти назовсім уїжаєш, я б тебе не пустив”.

Ірина Андрейців, УП, джерело:

facebook