Я заміжня вже 15 років, і завжди у мене були і є нормальні людяні стосунки з Марією Тарасівною, мамою мого чоловіка Станіслава.
Живе свекруха окремо, але не далеко, в сусідньому районі нашого містечка, в приватному секторі. Днями вона запросила мене до себе, трохи допомогти по хаті, бо Стас зараз дуже багато працює – ми хочемо взяти нову автівку.
Марія Тарасівна і сама іноді приходить до нас допомогти мені з приготуванням їжі. тому я також завжди відгукуюся на її прохання. І цього разу вона вирішила трохи зайнятися підвалом, звільнити його від непотрібних речей, прибрати там. І я пішла до свекрухи допомогти хоч з тими роботами. які мені як жінці під силу.
Насправді підвал виявився майже порожнім. Впоратися з прибиранням можна будо за кілька годин. І я взялася за роботу. Багато хламу я хотіла просто винести на смітник. І свекруха була не проти. Усі речі, які там були, колись належали свекру, який вже на небесах.
Стоси газет, старі новорічні прикраси і мішура – все точно не потрібно в сучасному житті. Деталі від радянського велосипеда, іржаві та погнуті. Ще якісь дивні залізяки. І… Набір радянського посуду у вигляді родини блакитних робок. Велика риба-пляшка та її маленькі чарочки-рибенятка.
Порцеляновий привіт з минулого, про яке свекруха в моїй присутності згадувала кілька разів. Він їй дуже колись в молодості подобався, але можливості придбати його не було. Мій свекор все обіцяв і обіцяв його купити, але наче так і не купив. Але тепер виявилося, що насправді подарунок він придбав.
Але Марії Тарасівні сервіз так і не подарували. мабуть, через брак: велика риба мала великий і помітний скол. Отже, свою функціональність та зовнішній вигляд вона втратила назавжди. І тепер у неї була тільки одна дорога – на смітник.
Але в якусь мить я подумала, що просто так викинути рибок не можна. Чарочки ж цілі! Навіть коробка в хорошому вигляді. Велику рибину, звісно, вже не повернеш. Але її цілком реально придбати десь на барахолці. Може, знайду цей елемент і вручу подарунок свекрусі. А то якось сумно за них обох – і за Марію Тарасівну, і за її чоловіка.
І я почала шукати. І знайшла. Інтернет – сила! Позавчора напросилася до свекрухи на горнятко кави. Сказала, що залишила у неї в підвалі якусь дрібницю, яку дуже хотіла б забрати.
В погребі я дістала з сумки куплену рибу, поклала її в коробку до решти її «діточок». Переконалася, що всі вони з одного комплекту, а зламану частину сервізу сховала у своїй сумці.
З собою я прихопила ще коробку цукерок та пляшечку напівсолодкого. Коли я знову зайшла в будинок до Марії Тарасівни і вручила їй рибний сервіз, я навіть не очікувала, що вона так розчулиться. Я думала, максимум посміхнеться і розповість якусь історію з їхнього життя з чоловіком. Але в неї сльози полилися струмочками.
Довелося діставати шоколад та напівсолодке. Відновлювати гарний настрій. Свекруха з радістю погодилася і ми з нею гарно посиділи. Поговорили як рідні люди. Як дві дорослі жінки. Це було дуже мило і якось… правильно. Без дітей, інших людей. Просто нормальне спілкування, яким воно й має бути. А про більше я й мріяти не могла.
Наприкінці нашої розмови, коли я вже збиралася йти, мати мого чоловіка вручила мені намисто. Своє улюблену. Попросила віддати його онучці, нашій донечці Орисі. Та вже давно на неї поклала око, їй чомусь подобається все вінтажне – як і її ім’я на честь моєю прабабусі.
І я намисто, звичайно ж, прийняла. І малій буде приємно, і свекруха зрадіє, коли побачить онуку у своїй прикрасі. Яке ж це гарне і приємне почуття, коли розумієш, що зробив щось хороше, правильне. Ні з чим не порівняти! Бережіть одне одного і будьте щасливі!
Всім дякую за увагу! Миру нам і добра усім.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на заборонено.
