– Я, заради тебе, брови підфарбовувати не збираюсь. І в цьому взутті та безрозмірній спідниці мені комфортно, і взагалі, байдуже мені на моду, – говорила чоловікові Маргарита Олегівна. – Якщо надумаєш мене покинути, то знай, як з одним чемоданом прийшов, так з ним і підеш. За сина не хвилюйся, він такий самий як і ти, нічого без мамки не зробить. Що скажу, те й робити буде!
***
У дамському колективі Маргарита Олегівна виглядала білою… ні, сірою вороною. Офісні дами хизувалися одна перед одною то новою зачіскою, то незвичайною кофтиною, то новою помадою або сережками.
Геть не така була Маргарита Олегівна, їй були чужі ці жіночі штучки. У свої 40 вона виглядала на всі 60: коротке волосся мишачого кольору вже добре зворушені сивиною, вічно якесь не мите.
Ні сліду косметики на вічно похмурому обличчі. Квадратна мужикувата фігура, упакована в сіро-коричневі безформні спідниці-светри, берет, який сама вив’язала, невизначеного кольору, сіре пальто.
Під час спільного чаювання, коли дами демонстрували чудеса свого кулінарного таланту, пригощаючи один одного пиріжками і печивом власного приготування, Маргарита Олегівна, хоч і не відмовлялася від частування, сама ніколи нічого не приносила.
Найчастіше вона похмуро жувала бутерброд з котлетою: “Мама насмажила” – пояснювала вона. – “Вона у мене смачно готує”.
– Ти її чоловіка бачила? – пліткували про неї дами – красень фантастичний! Під два метри зросту, блакитноокий, стрункий – по вулиці йде, всі на нього озираються. І вона поруч… Правда, показувала вона свої старі фото – теж красунею була раніше, вже в заміжжі себе запустила.
Маргарита прекрасно знала про ці розмови, тим більше, що і їй в обличчя частенько висловлювали, мовляв, не боїшся чоловіка втратити?
“Та чого тут боятися? – криво посміхалася вона. – Втратити чоловіка? Так кому він потрібен? Прийшов до мене з одним рюкзаком, захоче піти – з ним і піде. Ми з мамою одразу вирішили – раз жебраком прийшов, жебраком і піде в разі чого.
Квартира мамина, автівку на маму записали, дачу теж на неї. У нього нічого немає. Ну і що, що працює? Захотів в столиці жити, так терпи, а не подобається – повертайся до мами в глухе село!.. Ну так, заробляє добре, так на свого сина заробляє, не на чужого. Піде босим від мене, буде аліменти платити, а синочка не побачить. Він бідняк, а не тупенький, так що нікуди не дінеться. Ще чого! Заради якогось чоловіка очі буду фарбувати та пиріжки пекти!”
… Син Маргарити Олегівни закінчував школу, і вона, гірко зітхаючи, розповідала, як вони з мамою просто збилися з ніг, вибираючи хлопчикові хороший університет.
“А сам-то він куди хоче?” – цікавилися тітоньки на роботі. “Та яка різниця, куди він хоче? Такий же матрац, як тато, всюди треба за ручку водити! Куди скажу, туди і поступить”.
І ось іспити складені з відмінним результатом, але Маргарита Олегівна похмуріше хмари, пару раз на роботі її бачили, витирає сльози.
Грім грянув, як це часто буває, несподівано. Син подав документи до якогось Харківського вузу і вже зібрав всі необхідні речі. Умовляння, “швидка” для бабусі, погрози – не діяло нічого. “Мамо, вибач, але я так вирішив” – спокійно відповідав син Маргариті Олегівні.
“Ну хіба він мудра людина?! Їхати з Києва невідомо куди! Так кому ти там будеш потрібен? У гуртожитку жити збираєшся?”
“Ні. Жити я буду з татом. І вчитися там, де Я хочу, а не там, де ТИ скажеш”.
І вони пішли. Удвох. З двома рюкзаками. Їм не була потрібна ні квартира, ні дача, ні автівка. Їм була потрібна свобода.
Як вважаєте, правильно вчинили?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
