fbpx
життєві історії
Я застеляла ліжко в спальні, свекруха пройшла на кухню, і давай виймати з пакета солодощі для дітей. І тут я чую: “Прибери руки! Це не тобі, а Устиму”, за секунду Тимофійко заплакав. Я ледь його тоді заспокоїла. Тепер скажіть мені, хіба любляча бабуся так буде чинити? В кінцевому результаті я вказала їй на двері

Я застеляла ліжко в спальні, свекруха пройшла на кухню, і давай виймати з пакета солодощі для дітей. І тут я чую: “Прибери руки! Це не тобі, а Устиму”, за секунду Тимофійко заплакав. Я ледь його тоді заспокоїла. Тепер скажіть мені, хіба любляча бабуся так буде чинити? В кінцевому результаті я вказала їй на двері.

Мене душить образа за молодшу дитину, а зробити нічого не можу. Втім, розповім по порядку.

У мене два сини з невеликою різницею у віці: Устиму – сім, Тимофію – п’ять. Я люблю їх обох, для мене вони наче повітря.

Коли народився старший, сім’я чоловіка була в захваті. Ще б пак, адже дитина – точна копія діда і батька. Свекруха запалала до онука величезною любов’ю, навіть на пенсію вийшла рівно в п’ятдесят п’ять, хоч і не збиралася.

Вона приїжджала до нас майже щодня. Правда, по господарству не допомагала, навпаки – я була змушена готувати ще й на неї. Але від онука бабуся буквально не відходила, підгузники йому змінювала, агукала, на руках тягала.

І тоді я подумала: ну що ж, підтримка є, чому б не народити ще одного?

Другу дитину всі також чекали з нетерпінням і я, щаслива, вирушила до пологового будинку. Після повернення додому, я зрозуміла: щось в моєму плані не склалося. Побачивши малюка, свекруха невдоволено скривилася:

– Ой, а що це він на батька не схожий зовсім! Ось Устимчик – точна копія, а цей не зрозумій в кого!

– Як це – не зрозумій в кого, – обурилася я. Очки темні, в нашу рідню. Я мамі фото відсилала, так вона каже, онук на її батька схожий, на мого діда тобто. Хоч і крихітний ще, а вже чимось його нагадує.

– Ну, нехай тоді твоя мама з ним і няньчиться, – заявила ця, з дозволу сказати, бабуся.

Сказала теж, моя мама і рада б з онуками поспілкуватися, та вона в Чернігові живе, а ми в Києві – часто не наїздишся.

Мені було прикро таке почути, але я зціпила зуби і розсудила: добре, нехай хоч з дворічним Устимом возиться. Зате у мене більше часу на малюка залишиться. Все ж допомога, як не крути.

Ось даремно я це зробила! Потрібно було свекруху в той же день від будинку відвадити. Не спорю, мені було б важче з двома малюками одній крутитися. З іншого боку – не так вже й важко.

Що складного: прибрати квартиру, приготувати їжу і випрати білизну в машинці? Тим більше, чоловік сам закуповував і привозив в будинок продукти. Але всі ми заднім розумом міцні.

– Привіт, Устимчику, моє сонечко, радість моя люба, – голосить з порога свекруха, – Привіт, Тимофійку, – ледь киває вона в сторону молодшого.

Днями я вигнала її з квартири. Адже те, що я побачила – це просто беззаконня якесь:

Заходжу в кухню і бачу, як свекруха дістає з сумки якусь дивовижну величезну цукерку і кладе її на стіл. Тимофійко тягнеться до ласощів, а бабуся швиденько прибирає їх на полицю вище:

– Не чіпай, це – не тобі, а Устиму!

Звичайно, вона поскаржилася на мене своєму синові, і тепер чоловік зі мною не розмовляє. Сім’я на межі розвалу, я навіть подумую поїхати з дітьми в Чернігів, ближче до рідних. Тільки ось старшого сина мені навряд чи віддадуть, поборотися доведеться. З іншого боку – а чи треба?

Що скажете? Як жити далі?

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page