Я завжди була безвідмовною людиною. І буду. До мене звертаються люди з проханнями – я обов’язково допоможу та підкажу. І не думала я до одного моменту про те, що роблю щось не так. Хіба? Це ж допомога.
Жила я сама в невеликій квартирці, у невеликому містечку. Квартира моя знаходилася на другому поверсі, і сусіди заходили по допомогу у будь-який час. Я завжди була рада: кому солі позичити, кому з дитиною посидіти, кому дати інструмент. Так-так, саме інструмент, адже чоловіка в мене не було, а вміти по господарству треба все. Ну не просити ж сусідів.
Я можу допомогти, але сама з проханням я ніколи ні до кого не підійду, така вже я людина скромна. Приїхала до мене якось тітка із сусіднього міста, давно з нею не бачились. І поки цілий день ми з нею проводили в розмовах, періодично в квартиру як завжди забігали сусіди та знайомі: Тітка Валя попросила притримати ключі, увечері за ними зайде її онук.
Дід Сергій з 1 поверху не міг зарядити телефон – позичила свою зарядку. Ірина, моя ровесниця, прибігла за цибулею: борщ кипить, магазин зачинено на обід. Сказати, що моя тітка перебувала в здивувані – нічого не сказати. Сказала, що мною користуються, і порадила закруглюватись із цим.
І поїхала ввечері, з обуренням. І ось сиділа я, думала, поки не постукали у двері. Відкривала я вже без особливого ентузіазму.
На порозі стояла Ірина, яка вдавалася сьогодні за цибулею. Та не одна, а з високим хлопцем, коробкою цукерок та пляшкою вина. Каже, дивись який брат у мене – на всі руки майстер. Свататися прийшли.
Минув час. Жарти жартами, але наше знайомство з братом Ірини швидко переросло у прихильність, а потім у кохання.
Добра людина мені попалася, дякую Ірині за брата. Мабуть, добро все ж таки обертається добром.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
