Я завжди думав, що коли в нас з Уляною народиться дитина, ми станемо тією самою ідеальною сім’єю, з фільмів: вона в фартушку, я в кріслі-гойдалці, дитина на руках. Реальність же була така, що замість фартушка Уляна частіше носила кросівки, замість гойдатися зі мною – гасала по магазинах, а я залишався вдома з маленьким Святославчиком на руках. І от стою я, в одній руці пляшечка, в другій – підгузок, по телевізору футбол, а замість того, щоб обурюватися, ловлю себе на думці: та я ж кайфую. А друзям тим часом навіть не знаю, що казати: чого мене на боулінгу нема? Бо “перевдягаю малому бодіка”, не скажеш же так, правда?
З Уляною ми познайомилися на весіллі її двоюрідної сестри. Вона тоді була як енергійний метеорит – уся вечірка дивилася тільки на неї. Я ж, простий хлопець із Чернівців, навіть слова підняти не міг: тільки під час танцю якось насмілився пожартувати, що з таким темпераментом їй би керувати якоюсь компанією. Вона засміялася і відповіла – ще буде, ще керуватиме. Тоді я й зрозумів, що ця жінка – справжній ураган. І я у нього безнадійно втягнувся.
Коли я освідчився, Уляна поставила мені одну умову:
– Павле, я хочу залишатися собою. Я люблю рух, друзів, шопінг, спорт. Я не готова перетворитися на домашню жінку.
– Домовились, – сміявся я. – Ти будеш жінкою з кросівками.
Тільки от жарт тоді був жартом, а життя виявилося трохи серйознішим.
Після весілля ми швидко стали на ноги: я отримав непогану посаду в банку, Уляна теж крутилася в маркетингу, а ще завдяки невеличкій спадщині купили квартиру. Коли я заговорив про дитину, вона довго відмахувалась:
– Ще трохи… Я хочу поподорожувати, хочу отримати підвищення… Ну не час зараз.
Але коли я побачив, як вона на хрестинах тримає племінника, моє серце розтануло:
– Улько, давай. Наш малюк буде найкращим.
– Добре, – зітхнула вона. – Але ти пам’ятай: діти – це спільна відповідальність.
Під час цікавого стану Уляна не змінилася: їздила на тренування, ходила на йогу, займалась своїми справами. Я ж бігав за нею з лимонною водичкою і перевіряв, чи не холодно їй на вулиці. Коли народився Святослав, я плакав – не стидаюся зізнатися. Справжні чоловіки не бояться своїх сліз, тільки ось тоді я ще не знав, що це були перші з багатьох емоційних моментів.
Перші дні після появи на світ сина я наївно думав, що Уляна буде прикута до колиски, як показують у кіно. А вона, навпаки, прагнула назад до свого “руху”:
– Павле, я через три тижні виходжу на роботу. Я зварила борщ, малому є пюре в холодильнику. Все буде ок.
– А як же Святославчик?
– Ну, ти ж тато! Хіба це проблема?
В той момент я почув дивний хрускіт – здається, то були уламки моїх ілюзій.
Я розповів усе мамі. Вона вислухала і тихо сказала:
– Синку, ти закохався в дівчину, а не в традиції. Тепер люби і підтримуй її такою, яка вона є. А хлопчика я допоможу тобі доглядати.
І допомогла. Золоті руки моєї мами не раз виручали мене, коли я боровся із застібками бодіків чи готував молочні каші о третій ночі.
Уляна справді не стала “традиційною” мамою. Після роботи вона часто йшла у спортзал або зустрічалась із подругами. Я спершу ображався. Ну як це так? Ми ж сім’я!
– Ти ж сам казав, що любиш мене такою, яка я є, – спокійно нагадувала вона. – Я не перестала любити Святослава. Просто мені потрібно залишатися собою, щоб бути хорошою мамою.
Я думав. Бісився. Порівнював із сусідами, де дружини няньчили дітей від ранку до ночі. А потім дивився на нашого Святославчика. Він ріс щасливим, усміхненим, любив і мене, і Уляну однаково сильно.
Якось друг запросив мене на більярд.
– Не можу, – зітхнув я. – У мене справи з малим.
– Павле, ти що, підкаблучник? – сміявся він.
Я теж посміхнувся, але всередині щось защеміло. Та коли я прийшов додому і побачив, як Святослав бігає до мене з радісним криком “Тату, тату!”, то зрозумів: кращої ролі в житті, ніж бути батьком, у мене немає.
Так, я міняю підгузки. Так, я готую дитині кашу. Так, іноді мені хочеться втекти на край світу і спати добу безперервно. Але коли син бере мене за руку і сміється – весь світ стихає.
Може, не все так, як я уявляв у юності. Але воно моє, справжнє.
І тепер я задумуюсь: а чи є якась “правильна” модель сім’ї? Може, кожна родина має право на свій унікальний шлях до щастя?
А що думаєте ви? Чи повинна мама повністю жертвувати собою заради дитини, чи важливо залишатися собою навіть у ролі батьківства?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
