Я завжди мріяла про теплу родину, де пахне пиріжками, де неділя — це галасливий стіл, сміх і хтось бабусю кличе допомогти з варениками. І коли ми з Назаром почали жити разом, я була певна — все буде саме так. Але я не врахувала одне. Його мама. Стефа Петрівна. Жінка з серцем сталевої вахтерки. І якщо коротко: їй ніколи не подобалося, як я варю борщ.
Але ж не просто не подобалося — вона кожного разу чекала з ложкою, як ревізор з мікроскопом.
– Та тут буряка мало, – кидала вона. – І капуста якась… рвана. У нас удома таке худобі давали.
І це при тому, що Назар доїдав третю миску, облизувався і ще хлібом тарілку вичищав. Але Стефа Петрівна завжди мала свою думку. І найгірше — Назар мовчав. Або, як він це називає – “не лізу між двома вогнями”. Хоча по факту — просто ховався на балконі, коли ми з нею сходились у кулінарному бою.
Все дійшло до того, що я почала уникати спільних обідів. Та якось Назар каже:
– Мамка приїде в неділю. Дуже просила твій борщ. Каже, скучила.
Я аж поперхнулась чаєм.
– Може, в неї гикавка була, а не скучила? – гмикнула я. – Може, їй сниться мій борщ у кошмарах, ти не думав?
– Миросю, та ти ж у нас головна на кухні. Ну зроби, як ти вмієш.
Ох, знаю я ці його “зроби, як вмієш”. Потім сидітиму, як учениця на екзамені. Але цього разу я вирішила – досить. Я готувала цей борщ на трьох вогнях: один – плитка, другий – моя лють, а третій – бажання їй таки впхати цей смак, щоб замовкла хоч на одну зустріч.
Та коли вона приїхала, все пішло не за планом.
– А чому він такий темний? – питає, ледь глянувши на борщ. – І хіба це сметана? У нас удома клали справжню, домашню, а не оце…
Я сиділа, стискаючи ложку так, що пальці побіліли. Назар нервово ворушив вусом.
– Смачно, мамо. Дуже, – пробурмотів він.
– Та їж, Назарчику, ти завжди був невибагливий.
Я вийшла з-за столу. Пішла на кухню, сіла на стілець і просто витріщалась у стіну. Якби можна було розігріти її критику – вона б кипіла сильніше за мій борщ.
А потім… я зробила те, що тепер вважаю найбільшою витівкою у своєму житті.
Наступного разу, коли вона знову заявилась у гості – без попередження, як буря – я зробила суп із… пакетика. Так, саме так. Купила в магазині “домашній з кнедликами”, залила водою, трохи кропу зверху – і подала, як шеф-кухар у мішленівському ресторані.
І ви не повірите.
– Нарешті! – сказала вона. – Ну от, Миросю, відчула ти, нарешті той справжній смак. Як у моєї мами був. Ой, аж на серці тепло стало.
Я мало не вдавилась кнедликом.
– Та ви що? – видихнула я.
– Ага, от бачиш. Треба було просто дослухатись.
Назар ковтав сміх так, що аж плечима трусився. Але мовчав. Як завжди. А я? А я сиділа і вперше в житті не відчувала злість. Лише одне – іронію. Бо, виходить, щоб сподобатись – треба було збрехати. Точніше, просто… перестати намагатись.
Через кілька днів я розповіла все своїй найкращій подрузі, Галинці. Та сміялась так, що чай із носа пішов.
– Ти просто богиня підстави! – реготала вона. – Я б на твоєму місці ще й написала маркером на пакеті “Made with love by Mirka”.
І от ми сидимо, хихочемо, а з кімнати визирає Назар з телефоном в руках.
– У мене мама на лінії. І… вона чула.
– Що чула?
– Все. Гучний зв’язок, знаєш…
Я отетеріла. Через мить телефон задзвонив знову. І знову – мама. Назар підняв, послухав і простягнув мені.
– Візьми. Вона зла. Дуже.
– Мирославо! – пролунало з динаміка. – Це що, був суп із пакетика?
– Так, – відповіла я. – І він вам більше сподобався, ніж мій з буряком із дачі, з трьома годинам на плити.
– Я… я розчарована.
– А я – втомлена. Знаєте, я ж просто хотіла вам догодити. І зрозуміла, що навіть суп з мішка може принести більше миру, ніж найкращий борщ, якщо в ньому купатися в критиці.
Вона поклала слухавку. І тиша. Мовчала два тижні. А потім подзвонила сама.
– Миросю… А можеш купити ще той суп? І… ну, може, разом приготуємо якийсь борщ? По-твоєму?
– По-моєму?
– Та, ну… раз ти вже «мішками» годуєш, може, вже і з мене щось вийде.
Я тоді посміхнулась. Не тріумфально. А по-справжньому. Бо, здається, вперше вона мене не лише спробувала – а й трохи прийняла.
І от тепер я думаю: може, вся справа не в борщі, а в тому, щоб дати один одному шанс? Не з першої ложки, не з другого варіння, а з маленької хитрості, яка раптом відкрила двері.
А ви як думаєте? Ви колись обманювали, щоб просто… стало легше? Чи, може, варто завжди грати чесно — навіть у битві за смак?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
