Я завжди соромився мами, ще навіть в селі, не те слово в столиці, де всі шикарно одягнені, а за ними тягнеться шлейф дорогих парфумів. Тому коли я зустрів Ярину, навіть в голові думки не було їх знайомити. Хоча мама не раз мене про це просила. – Ось тобі, синок, котлетки і вареники. В магазині таких не купиш!, – говорила мама, а я все приймав, дякував, і в найближчому смітнику викидав.
Коли мені було два роки, нас покинув батько. Мамі не раз пропонували знову вийти заміж, але вона всім давала відмову. Чоловікам вона подобалася, але всі просили залишити мене. Говорили, що не зможуть полюбити дитину від іншого чоловіка, але обіцяли їй бути вірними до кінця життя. Мама відхиляла всі пропозиції, як тільки починалися натяки про мене. Вона обрала мене та вирішила повністю присвятити своє життя вихованню дитини.
Мама працювала кухарем у районному ресторані. Після того, як батько пішов, їй довелося брати більше змін, щоб прогодувати нас. Вона працювала іноді по чотирнадцять, а іноді й по двадцять годин на добу. Приходила додому, швидко готувала мені їжу на кілька днів і лягала виснажено на диван. Кожну вільну хвилину мама приділяла мені. І ніколи ні на що не скаржилася.
Пам’ятаю, що завжди з подивом помічав, які у мами червоні руки. Все від духовки, набряклі та негарні. Мені було навіть соромно перед однокласниками за свою маму. Я просив її доводити мене до шкільної зупинки, а не прямо під двері класу. Хотів, щоб моя мама виглядала як мами ровесників: була доглянутою, з макіяжем та в гарному дорогому вбранні. Моя ж мама була трохи сутулою, худою і завжди втомленою. Я тільки зараз розумію, яким же був не правим.
У мене було щасливе та безтурботне дитинство. Мама працювала з ранку до ночі і не доїдала, щоб я нічого не потребував. Коли я почав навчатися у старших класах, мама занедужала. Вона більше не могла працювати. І я вирішив піти роздавати листівки після роботи. Звичайно, зароблених мною грошей нам ледве вистачало, тож доводилося жити дуже ощадливо.
Після школи я вступив до університету на бюджет і поїхав разом із мамою до столиці. Мамі довелося продати будинок, щоб у нас були хоч якісь гроші. Вона винаймала кімнату неподалік мого гуртожитку. Ми щодня бачилися, гуляли парком, обговорювали, як у кого минув день. Мама часто приходила до мене, щоб прибрати та приготувати щось поїсти. Я отримував стипендію та витрачав її на продукти.
На другому курсі навчання я зустрів Ярину. Це було моє перше кохання, яке розділило життя на до і після. Раніше думав, що такі дівчата ніколи навіть не подивляться на мене. Інтелігентна сім’я, розкішні сукні, власна квартира… У нас все так швидко закрутилося, що через два місяці після першої зустрічі вирішили з’їхатися. Я перевіз речі з гуртожитку до Ярини. Її квартира була набагато далі від району, де мама винаймала кімнату. І ми почали рідше бачитися.
Мама дуже просила мене познайомити її з моєю дівчиною, але я соромився. Мені було соромно перед Яриною. У неї зовсім інше життя, інші можливості. А моя мама рано постаріла, та ще й ці руки… Я сказав Ярині, що в мене немає матері. Вигадав, що вона давно пішла з життя, і я залишився один.
Я приходив до мами на вихідних у гості. І ми, як раніше, сиділи та спілкувалися, пили чай та їли смачну випічку. Навіть після того, як мама пішла з роботи та занедужала, вона не перестала готувати безліч смачної їжі. Пакувала мені з собою вареники та котлети, але мені доводилося все викидати у смітник. Як би я пояснив Ярині, звідки маю домашню їжу…
Коли я залишався у мами, вона завжди будила мене і кликала снідати. Накривала стіл, діставала ароматний чай. І подавала гарячі пиріжки з повидлом. Востаннє ми говорили про те, що мати більше не може залишатися в столиці. У неї закінчувалися гроші, і треба було їхати. Сказала, що щось придумає, знайде підробіток і висилатиме мені гроші. Я дивився на маму і бачив дуже змучену життям жінку: маленька, худенька, сива… А очі сльозилися, руки тремтіли від хвилювання…
Вранці мама мене не розбудила. Я прокинувся, а вона пішла. Немає ні куртки у шафі, ні взуття біля входу. Спорожніла полиця з речами. І тільки на матраці самотньо лежала записка. Рівний акуратний мамин почерк, кожна буква старанно виведена з любов’ю:
“Синочку, не хвилюйся за мене. Ти вже дорослий і тобі час будувати свою сім’ю. Сподіваюся, я колись познайомлюсь із Яринкою. Доглядатиму за вашими дітьми і допомагатиму. А поки вчися і насолоджуйся своєю молодістю. А я повернуся до села та поживу з нашою сусідкою. Вона вже давно просила пожити з нею, допомогти з господарством. Все буде добре, міцно обіймаю і цілую”.
Прочитав та обімлів. Не знав, що мама поїде так швидко… Я соромився її, але все одно любив. Мабуть, треба було їх познайомити. Але вже пізно шкодувати, настав час повертатися до квартири. Ярина і так думає, що вихідні я проводжу з друзями.
Минув рік після того, як ми з’їхалися. Я зробив Ярині пропозицію, ми розписалися. Почалося сімейне життя, повне клопоту та всяких побутових проблем. Я збирався з’їздити до матері, але якось завжди не вистачало часу. А телефон сусідки не знав, щоб зателефонувати. Ще за три роки у нас народився син. І лише коли сам став батьком, зрозумів, як це. Розповів дружині про матір, про те, як я некрасиво вчинив. Мені так соромно та гірко стало.
На мій подив, Ярині не сподобалася ідея з’їздити втрьох до моєї мами. Дружина була впевнена, що не варто її знайомити з нашою дитиною. Сказала, що син ще набереться всяких болячок від старої бабусі і ми потім будемо мати з ним проблеми. І я вирішив поїхати один.
Коли приїхав до села, мені сказали, що сусідки не стало майже одразу після того, як ми з мамою поїхали. Я почав розпитувати односельців, чи не бачили вони мою матір. На мене всі дивувалися так здивовано. Сказали, що думали, що ми живемо разом у столиці. Я залишився на ночівлю у свого друга дитинства, щоб із ранку продовжити шукати маму. Через тиждень мені вдалося дізнатися, що востаннє люди чули, що вона вирушила до будинку для людей похилого віку.
Я записав адресу і одразу ж сів у автівку. А коли приїхав, виявилося, що це місце знаходилося всього за 5 кілометрів від нашої з Яриною квартири. Навіть не міг подумати, що мама весь цей час була так близько. У будинку для людей похилого віку мені повідомили, що останні чотири роки тут працювала моя мама. Вона підмітала двори, готувала та мила підлогу приміщення. Було так важко на душі, коли дізнався, що мамі довелося працювати прибиральницею, коли її син їздив на іномарці і жив на широку ногу.
Жінка на посту вахтера сумно подивилася мені у вічі. У мене пробіг мороз по шкірі від її засуджувального різкого погляду. Здавалося, вона читає мої думки. Я сказав, що хочу побачитися з матір’ю. На мій подив, ми пішли не до кімнат зі старими ліжками, а вийшли на подвір’я. Жінка сказала, що моя мама зараз перебуває в іншому місці.
Ми сіли у мій автомобіль та поїхали. Зупинились біля місця спочинку. Пройшлися до маленького горбика з дерев’яним хрестом. Ні кольорів, ні фотографії. Все було вкрите бур’яном і виглядало так жалюгідно та бідно порівняно з іншими.
Я впав навколішки і почав лити сльози. Пробач мені, мамо… Я обіцяю стати добрим батьком для свого сина і все життя каятися перед тобою. Пробач мене…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
