Я завжди відчувала, що свекруха любить своїх собак більше за онуків, але її пряма відповідь на мої закиди перевершила найгірші побоювання. «Собаки принаймні ніколи не ставлять мені дивні запитання і завжди вдячні, на відміну від людей», — спокійно заявила вона, витираючи руки після годування псів
— Ганно Іванівно, ви серйозно зараз? Діти вже пів години просять пити, у них горло пересохло після дороги, а ви псам вже другу миску свіжої води наливаєте і навіть не дивитеся в бік онуків!
— Софіє, не починай з порога. Рекс з Бімбою набігалися по спеці, їм треба відновити сили, вони ж тварини, самі собі не наллють. А діти вже великі, можуть і почекати п’ять хвилин, нічого страшного з ними не станеться, не розтануть.
— Почекати? П’ять хвилин? Ми тут вже сорок хвилин, а ви навіть не привіталися з Максимом нормально, тільки відмахнулися, бо у Рекса, бачте, лапка заболіла. Вони ваші рідні онуки! Ви їх не бачили майже два місяці. Невже ці собаки для вас важливіші за живих людей, за вашу власну людину?
Моя свекруха повільно витерла руки кухонним рушником, акуратно повісила його на гачок. Потім вона повернулася до мене, подивилася своїм фірмовим спокійним, трохи оцінюючим поглядом поверх окулярів і видала те, від чого я просто втратила дар мови.
— Знаєш, дорогенька, собаки принаймні ніколи не ставлять мені дивних запитань, не вимагають нових іграшок щоп’ятниці і завжди щиро раді мене бачити, незалежно від того, що я їм дала — шматок дорогого м’яса чи просту кістку. На відміну від деяких людей, яким завжди всього мало.
Софія, 32 роки. Свекруха завжди ставить своїх чотирилапих улюбленців вище за власних онуків. Коли я нарешті наважилася прямо вказати їй на цю несправедливість, її відповідь перевернула моє уявлення про те, що таке бабусина любов. Я знала, що вона дуже прив’язана до тварин, але навіть не підозрювала, наскільки глибокою є ця прірва між ставленням до псів і до дітей.
Ця історія почалася не вчора і не рік тому. Коли я тільки познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Петром, він одразу попередив мене, що його мама, Ганна Іванівна, жінка специфічна, зі своїми твердими переконаннями та звичками. Вона жила одна у великому приватному будинку під Житомиром після того, як батька Петра не стало. Петро був єдиним сином, і я наївно думала, що вся її нерозтрачена материнська увага переключиться на нас, а згодом — на наших дітей.
Спочатку все було більш-менш спокійно. Ми приїжджали у вихідні, допомагали на городі, сиділи за сімейним столом. Тоді у неї був тільки старий кіт Мурчик, який жив своїм життям і нікого не чіпав. Але десь через три роки після нашого весілля, коли я вже була при надії нашим первістком Максимом, Ганна Іванівна вирішила, що їй сумно і потрібна охорона. Так у домі з’явився Рекс — величезна вівчарка з родоводом, довшим, ніж історія деяких королівських родин.
А ще через рік, коли Максиму було всього кілька місяців, вона підібрала на вулиці Бімбу — кудлату помісь тер’єра з кимось дуже активним. І ось тоді наше життя почало змінюватися.
З появою дітей, Максима, а потім і маленької Оленки, я очікувала, що Ганна Іванівна стане тією класичною бабусею, яка пече пиріжки, в’яже шкарпетки і не може натішитися онуками. Реальність виявилася зовсім іншою. У центрі її всесвіту опинилися Рекс і Бімба.
Кожен наш візит перетворювався на випробування. Ми їхали півтори години машиною, діти втомлювалися, хотіли уваги. Але переступаючи поріг, ми потрапляли у царство собак. Перші п’ятнадцять хвилин Ганна Іванівна присвячувала виключно їм. Вона обіймала цих величезних псів, дозволяла їм ставати лапами на плечі, облизувати обличчя. Вона сюсюкала з ними так, як ніколи не розмовляла з власним сином, а тим паче з онуками.
— Ой, мої золоті, мої хороші! Зачекалися маму? А хто це тут такий гарний хлопчик? Рекс, ти скучив? А Бімбочка, моя красуня, дивись, який хвостик!
У цей час Максим і Оленка стояли в коридорі з іграшками в руках, чекаючи, коли бабуся зверне на них увагу. Петро зазвичай намагався згладити ситуацію:
— Мамо, ми приїхали. Діти хочуть привітатися.
— Та бачу я, бачу. Зараз, дайте собакам заспокоїтися, ви ж бачите, які вони емоційні, — відповідала вона, не відриваючись від чухання Рекса за вухом.
Коли нарешті черга доходила до нас, це було сухе “Привіт, як доїхали?” і швидкий поцілунок у маківку дітям. І одразу після цього починалися інструкції:
— Так, діти, Рекса не чіпайте, він сьогодні не в гуморі. Іграшки по підлозі не розкидати, Бімба може вдавитися дрібною деталлю. І не галасуйте так, у собак чутливі вуха.
Увесь наш візит був підпорядкований графіку та потребам тварин. Якщо ми сідали обідати, найкращі шматки м’яса демонстративно відкладалися в окремі мисочки.
— Це Рексу, йому потрібні вітаміни для суглобів. А це Бімбі, вона так любить цю жилку.
Дітям же діставався звичайний суп і котлети, причому часто супроводжувані коментарями:
— Максиме, не криши на підлогу, мені потім прибирати, а собаки підберуть і у них будуть проблеми зі шлунком. Оленко, не стукай ложкою, ти лякаєш Бімбу.
Я намагалася говорити з Петром про це. Чоловік тільки зітхав:
— Софіє, ну ти ж знаєш маму. Вона самотня жінка, ці собаки — її компаньйони. Вона просто так звикла. Не бери близько до серця, вона любить дітей, просто по-своєму.
“По-своєму” означало, що за п’ять років життя Максима вона жодного разу не взяла його до себе на вихідні, мотивуючи це тим, що “з собаками і так багато клопоту, куди мені ще дитину”. Вона ніколи не дзвонила просто так, щоб дізнатися, як справи у онуків, чи одужала Оленка після застуди, чи вивчив Максим новий вірш у садку. Всі наші розмови по телефону зводилися до її скарг на здоров’я та детальних розповідей про те, як Рекс вчора смішно гавкав на їжака, а Бімба знайшла нову пищалку.
Останньою краплею став наш візит минулої неділі. Була неймовірна спека. Ми довго стояли в заторі на виїзді з міста, кондиціонер в машині ледве справлявся. Діти змучилися, хотіли пити і в туалет. Коли ми нарешті під’їхали до воріт, я мріяла тільки про прохолодну воду і тінь.
Ми зайшли у двір. Собаки, як завжди, зустріли нас гучним гавкотом. Ганна Іванівна була на веранді.
— Добрий день, — сказала я, витягуючи з машини сумки. — Води можна? Діти дуже хочуть пити, у нас своя закінчилася ще пів години тому.
— Здрастуйте, — відповіла вона. — Зараз, почекайте. Рекс, Бімба, ходіть сюди, мої маленькі! Ви ж, мабуть, зовсім спраглі!
Вона пройшла повз нас, повз маленьку Оленку, яка тягнула до неї ручки, і попрямувала до садового шланга. Вона ретельно вимила дві великі металеві миски, набрала туди свіжої, прохолодної води і поставила перед собаками. Ті почали жадібно хлебтати, розбризкуючи воду навсібіч.
Максим смикнув мене за руку:
— Мамо, я пити хочу. Бабуся нам дасть води?
— Зараз, синку, зараз.
Я дивилася, як вона гладить собак, поки вони п’ють, примовляючи якісь ніжності. Пройшло п’ять хвилин. Десять. Вона не поспішала. Діти почали вередувати. Петро пішов у будинок шукати кухлик, щоб самому набрати води з-під крана, але там виявилося зачинено.
І тоді я не витримала. Весь той накопичений роками негатив, всі образи за моїх дітей, яких ігнорують заради тварин, вирвалися назовні. Я підійшла до неї і сказала те, що сказала на початку.
Після її дивної відповіді про те, що собаки кращі, бо не ставлять питань, я кілька секунд просто стояла, хапаючи ротом повітря. В голові не вкладалося, що рідна бабуся може таке сказати про своїх онуків.
— Ви… ви порівнюєте дітей з собаками? — нарешті видушила я. — Ганно Іванівно, це ж ваші онуки! Вони живі люди, їм потрібна ваша любов, ваша увага. Вони тягнуться до вас, а ви їх відштовхуєте заради… заради псів.
Вона спокійно подивилася на мене. В її очах не було ні краплі каяття чи розуміння.
— Я нікого не відштовхую, Софіє. Я просто живу так, як мені зручно. Я вже своє відробила, дітей виховала. Тепер я хочу спокою. Собаки мені цей спокій дають. А від вас вічно якісь претензії, шум, галас. То те не так, то це не так. Приїжджаєте раз на місяць і починаєте мене вчити жити.
— Ми не вчимо вас жити! Ми просто хочемо, щоб ви були бабусею для своїх онуків!
— А я і є бабуся. Просто не така, як ти собі нафантазувала у книжках. Я не зобов’язана стрибати навколо них тільки тому, що вони народилися. Рекс і Бімба мені вдячні за кожен шматочок, вони мене розуміють без слів. А діти… діти виростуть і забудуть, як мене звали. Так влаштований світ.
Вона відвернулася і пішла в глиб саду, поманивши за собою собак.
— Ходімо, мої хороші, я вам там кісточки приготувала, — долинуло до мене.
Я залишилася стояти посеред спекотного двору. З будинку вийшов Петро з кухлем води в руках. Він одразу зрозумів, що сталося щось серйозне, побачивши моє обличчя.
— Що тут відбулося? — запитав він.
— Нічого, — глухо відповіла я. — Давай воду дітям і поїхали додому.
— Як поїхали? Ми ж тільки приїхали. Мама обід приготувала…
— Я не хочу тут залишатися. Жодної хвилини. Твоя мама ясно дала зрозуміти, хто для неї важливіший.
Ми зібрали речі, посадили притихлих дітей у машину. Петро намагався щось сказати, захистити матір, мовляв, вона стара людина, не те мала на увазі, але я його не слухала. Перед очима стояла картина: моя свекруха, яка з ніжністю дивиться на вівчарку, і її холодний погляд, кинутий на власних онуків. І ці слова про те, що собаки не ставлять зайвих питань.
Ганна Іванівна навіть не вийшла попрощатися. Коли ми виїжджали з воріт, я бачила у дзеркало заднього виду, як вона сидить на веранді в кріслі-гойдалці, а біля її ніг лежать дві великі ситі собаки.
Відтоді минув час. Я не дзвоню їй, і вона не дзвонить нам. Петро їздив до неї сам минулих вихідних, повернувся мовчазний. Сказав тільки, що мама вважає, що я влаштувала істерику на рівному місці.
Я дивлюся на своїх дітей, які все ще іноді запитують, коли ми поїдемо до бабусі, і не знаю, що їм відповідати. Я не хочу позбавляти їх бабусі, але й не хочу, щоб вони відчували себе людьми другого сорту у порівнянні з домашніми тваринами.
Як мені далі будувати стосунки з цією людиною? Чи варто намагатися щось змінити, якщо вона прямим текстом каже, що собаки для неї кращі за людей, навіть якщо ці люди — її рідні онуки? І чи можливо взагалі називати це сім’єю, коли місце дитини в серці бабусі зайняте псом?
