Я завжди знала, що моя свекруха жіночка з характером, але не уявляла, що вона піде на таке. Наша поїздка в Карпати мала стати моментом зближення, а перетворилась на майже шпигунську драму з готелем, офіціантом і конвертом. Найгірше – вона навіть не соромилася. Я довго мовчала, та коли побачила, до чого це йде, довелося діяти.
Усе почалось із дзвінка. Свекруха раптом заговорила лагідно, навіть підлесливо. Казала, що хоче ближче пізнати мене, запросити на “дівочу поїздку”, тільки ми вдвох. Наче-то спільний відпочинок без чоловіків мав нас здружити. Іван тільки розвів руками:
– Може, вона справді хоче миру? Ти ж знаєш, як вона переживала наше весілля… – Тут він замовк, бо й сам знав: не стільки переживала, скільки протестувала.
Я довго думала, але зрештою погодилась. Сказала собі: може, я й справді упереджена, а мама Івана просто вміє любити по-своєму. А ще – я ж не дитина. Якщо щось буде не так, зберу речі й поїду.
Ми вирушили на два дні в Верховину. Готель – дорогий, вид з вікна – як на листівці, кухня – на рівні ресторану з зіркою. Свекруха одразу поводилась інакше: питала, як я спала, що хочу на сніданок, навіть принесла мені халат зі спа. Я насторожилась, але прийняла правила гри.
– Ти гарна дівчина, Катю. Я просто не вміла цього раніше сказати, – сказала вона, поки ми пили чай у дерев’яному кафе над річкою.
– Дякую. Це несподівано.
– Життя коротке, – зітхнула вона, – не хочеться тримати в собі образи. Давай усе забудемо.
Це здалося мені надто солодким. Вона що, духовний ріст раптом пройшла?
А тоді з’явився Назар.
Офіціант у вишиванці, з чорним волоссям, яке спадало на лоба, і білозубою посмішкою. Він приносив нам десерти й компліменти, підсував стільці, робив маленькі знаки уваги. Мені лестило, але я одразу подумала – щось тут не те.
– Він на тебе дивиться, як на щось більше, ніж гість, – прошепотіла свекруха під час обіду. – І ти теж не така байдужа.
– Та годі вам, – відповіла я, ніяковіючи.
– Просто зверни увагу, – сказала вона з лукавою усмішкою.
Наступного дня Назар підійшов, коли я була сама на терасі з книжкою.
– Можна скласти компанію? – запитав.
– Чому б і ні.
Ми говорили про подорожі, про Гуцульщину, про його мрію поїхати до Львова й стати гідом. І він справді був цікавий. Не залицяльник, а радше уважний слухач. Але щось у його запитаннях звучало… занадто точне.
– А ти щаслива в шлюбі? – спитав раптом. – Не бракує тобі пригод?
Я різко подивилась на нього.
– Ні, Назаре. І це дивне питання.
Він знітився, знову посміхнувся й підняв руки – мовляв, усе зрозуміло. Я встала й пішла. А ввечері побачила, як він говорив зі свекрухою в холі. Вона тримала в руці коричневий конверт.
Мене раптом пробило холодом.
На ранок я все зрозуміла. Побачила, як Назар передає їй щось схоже на фото. Як вона вдоволено ховає їх у сумку. А тоді – ще один конверт.
Я не була ані журналістом, ані слідчим, але мозок уже складав пазл: вона найняла цього хлопця, щоб зачарувати мене, сфотографувати й показати Івану.
Навіщо?
Очевидно. Щоб зруйнувати наш шлюб. Щоб довести, що я – негідна його сина.
Увечері я постукала до неї.
– Мамо, поговоримо?
Вона відчинила з посмішкою.
– Щось сталося?
– Я все бачила. І Назар не дуже актор – з нього б не вийшов шпигун. Ви думали, я така наївна?
Обличчя її зблідло. На мить вона мовчала, а потім опустилась на стілець.
– Я тільки хотіла відкрити Іванові очі, – тихо сказала вона.
– Ви хотіли його втратити? Бо він би не пробачив.
– Він би ніколи не дізнався…
– Дізнався б. Бо я йому все скажу. Якщо ще раз зробите хоч щось подібне.
Я вийшла, залишивши її сидіти в тиші. Не знаю, що вона відчувала. Мені було байдуже.
Ми повернулись наступного дня. Іван нічого не підозрював. Свекруха мовчала, лише час від часу дивилась на мене зі змішаним виразом – суміш поразки й поваги.
З того часу вона змінилася. Справді. Ні натяків, ні шпильок, ні порад, яких ніхто не просив. Може, вона боїться, що я заговорю. А може, щось у ній і справді зрушилось. Мені байдуже. Я маю спокій. І повагу, хоч і здобуту нечесною битвою.
А тепер скажіть, ви б пробачили після такого? Чи потрібно давати другий шанс, якщо перший – вже був замінований пастками?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
