– Я ж просила, щоб ніхто і не думав мене з сорокаріччям вітати, Віро! Я спеціально, щоб біди на себе не накликати, приховала сповіщення і у вайбері і у фейсбуці. Не хочу я ризикувати, бо всі кажуть, що ця дата якась погана, – відповіла мені братова, коли я з тортиком і тюльпанами постала на її порозі.
Я стояла на порозі, стискаючи коробку з тортом і букет тюльпанів, а братова дивилася на мене так, ніби я принесла їй не свято, а справжнє нещастя.
– Віро, ти що, не чула, що я казала? – продовжувала вона. – Мені не можна святкувати сорок років! Це погана прикмета!
Я закотила очі й намагалася не розсміятися.
– Наталю, ти серйозно? – перепитала я. – Яка ще прикмета? Тобі не можна приймати подарунки, їсти тортик і просто радіти життю?
– Не можна! – рішуче відрізала вона. – Я ще у мами спитала, вона сказала, що не варто ризикувати. І сусідка Зіна підтвердила.
– О, сусідка Зіна! Оце авторитет! Мене вже сміх розбирав, але Наталя виглядала так серйозно, що я зрозуміла – сперечатися марно.
– Ну гаразд, – сказала я, роблячи крок назад. – Раз так, то торт заберу собі, а тюльпани поставлю у вазу вдома, – закінчила я і, не чекаючи запрошення зайти, розвернулася на підборах.
Наталя явно не очікувала такого повороту.
– Віро, ну ти образилася? – гукнула вона мені вслід.
– А ні, що ти! – відмахнулася я. – Просто не хочу ризикувати. А раптом тобі й гостей приймати не можна?
Я зачинила хвіртку і пішла додому, відчуваючи на собі її спантеличений погляд.
Торт і тюльпани я принесла не просто так. Ми з братовою ніколи не були подругами, але вітати її зі святами завжди було традицією. А тут – сорок років, кругла дата! Я ще й спеціально вибрала її улюблений шоколадний торт, тюльпани такі жовті, що аж сонце заздрило. І ось що в результаті!
Дорогою додому я згадала, як торік на її день народження ми всією родиною сиділи за столом, сміялися, розмовляли. А тепер що? Немає свята, немає гостей, немає радості. Тільки дивакуваті забобони.
Дома я поставила тюльпани у вазу, зняла з торта коробку і відрізала собі шматок. Ну якщо вона не хоче святкувати, то я точно від цього не відмовлюся!
Увечері зателефонував брат.
– Віро, ти сьогодні у нас була?
– Ага. Прийшла привітати Наталю, але виявилося, що вона боїться святкувати сорок років.
– Ой, не нагадуй, – зітхнув він. – Вона вже два тижні мене цим замучила. Сказала, що навіть до подружки піде ночувати, щоб дома не бути в цей день.
Я аж ледь чай не розлила.
– Це що, вона ще й вдома не ночує?
– Уявляєш? – пирхнув брат. – Іди собі розберися з нею.
І я вирішила розібратися.
Наступного дня після роботи я знову прийшла до Наталі, але цього разу без подарунків – просто поговорити. Вона вже була вдома, здавалася спокійною, хоча й здивувалася моєму приходу.
– Щось сталося? – спитала вона.
– Сталося, – відповіла я. – Ти мені скажи, що поганого могло б трапитися, якби ти просто прийняла привітання?
Наталя почала розповідати про прикмети, що “сорок років – це не святкують, бо…” і далі пішло щось про біду, про карму і про якісь там нещастя.
Я слухала, кивала, а потім сказала:
– А знаєш, Наталю, я вчора з’їла твій торт! – з викликом сказала я.
Братова округлила очі.
– Що?!
– А що такого? – я знизала плечима. – Він би ж пропав, а так приніс мені радість. Смакота неймовірна! І тюльпани такі гарні – от стоять у мене вдома, тішать око.
Наталя нічого не відповіла, тільки дивилася на мене, ніби я сказала щось крамольне.
– Ти думаєш, я вчора на себе біду накликала? – запитала я.
– Ну… – вона зам’ялася. – Просто так роблять усі…
– Хто це “всі”? – не відступала я.
Ну… – Наталя почала загинати пальці. – Сусідка Зіна не святкувала, її сестра теж, навіть моя начальниця сказала, що краще не ризикувати…
– А ти знаєш когось, хто святкував і потім у нього щось сталося?
Вона мовчала.
– От бачиш! – підсумувала я. – Це ж просто забобони, Наталю!
Братова зітхнула й похитала головою.
– Все одно, Віро, не знаю… Щось воно мене тривожить.
Я зрозуміла, що однією розмовою її не переконаєш.
– Гаразд, – сказала я. – Але знай, наступного разу я не питатиму, чи можна тебе вітати. Просто прийду і поставлю тобі торт на стіл.
Наталя криво всміхнулася.
– Може, за рік я й передумаю.
Я на це дуже сподіваюся!
Вже вдома я знову кинула погляд на тюльпани й подумала: а може, справа не в прикметах? Може, Наталя просто боїться віку, який їй насправді не подобається?
А як ви ставитеся до таких забобонів? Чи варто через них відмовлятися від радості й теплих моментів із близькими?
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
