Невістку я, звичайно, не любила, чіплялася до Насті, придиралася, не завжди до неї була справедливою. На мою думку, Настя так собі готувала для мого сина, могла би набагато краще старатися! Прибирала теж поганенько, не мила раз на тиждень вікна, та й підлогу не щодня. Але й жаліла, не без того.
І ось що вона піднесла мені, слів просто нема!
Так, до мого власного сорому, я вважаю себе поганою свекрухою. Це у нас спадкове, так усі кажуть. Але нічого вдіяти із собою не можу. У мене двоє дітей: син та донька. Як не стало їхнього батька, я виховувала обох сама, в селі, абсолютно без якоїсь допомоги.
Пощастило хоч, що на той момент синові, який старший за свою сестру, вже виповнилося 15. І Юрко, як міг, допомагав мені по господарству. Інакше я навіть не хочу думати, що було б.
Потім, коли діти виросли і роз’їхалися, хто куди, я залишилася сама. Так, складно було, звісно. Але, щиро кажучи, мені багато не потрібно. На їжу все з городу набрати можна. Та й курочки яєчка несуть. І гірше бувало.
Тим часом мої діти знайшли собі кохання та обжилися у місті, створили власні родини. Молодша Оленка вийшла заміж за юриста. Я рада, що вона в житті ні в чому не потребувала, не враховуючи, напевно, дитинства. Та й то, їй завжди діставався найсмачніший шматок.
Тепер же дочка переїхала в зовсім інше місто, за сотні кілометрів від нашого села і теж живе, як і я, у хаті. Тільки не такій старій хатці, як моя, а в нормальному, двоповерховому, можна сказати, особняку. В неї є домашні помічники, няня.
Оленка приїжджала до мене кілька разів із онуком. Але якось взаємини у нас не склалися душевні. Дочка тоді привезла мені купу техніки, всякого різного, але я її хотіла побачити, поспілкуватися довше, хоча б кілька днів. Але ні.
Наступного ж дня щоразу дочка їде, не лишаючись навіть на дві ночі. Раз на кілька місяців зателефонує, запитає, як здоров’я та й трубку кладе. Зайнята. Натомість трьох онуків мені народила. Ось тільки я їх на фотографіях лише бачила. Наживо – ніколи, тільки старшого.
Син же Тарас, навпаки, одружився з дівчиною ще біднішою, ніж ми. Настя наша наполовину сирота, без освіти. Спочатку вони винаймали квартиру в місті, потім зрозуміли, що нічого не виходить, і переїхали до мене.
Невістка, хоч і дівчина не лінива, але з міста. А тут у нас інше ставлення до речей. Я бачила, що їй у новинку сільська робота. Але не пожаліла її жодного разу. Треба щось принести – я кличу. Приготувати – будь ласка, наготуй і того, й того. Так і зі мною робили колись мої свекри.
Але поки Настя робила домашні справи, я гралася з їхньою онукою. Дуже красива і розумна дівчинка наша Соломійка росте, трохи на сина схожа, а трохи на невістку. Для онуки мені нічого не було шкода. І, напевно, чим більше я любила цю дівчинку, тим суворіша була до її матері. Тільки тепер я це розумію, і мені дуже соромно.
Вже не знаю, чи з моєї вини, чи через пошук нових можливостей, але вирішив мій син взяти з собою дружину і дитину і поїхати на заробітки в іншу країну. Тоді час був такий. На кого лишити п’ятирічну внучку? На бабусю. Продукти є, одяг є. Ну що ж, звичайно, я з нею поживу.
Але шкода мені було, що син змушений ось так їхати, покинувши рідні місця. Ну і невістка, значить, з ним має бути, а як же інакше?
Їх не було півтора роки, в Італії працювали. За цей час я дуже прив’язалася до онуки, навчила Соломійку різним старим премудростям, навіть пісні ми вивчили ті, що ще моя бабуся співала. А потім її батьки приїхали, забрали та поїхали до міста. Мою думку, звичайно, ніхто не питав, але що я мала говорити? Це їхня родина.
З того часу минуло чотири роки. Син іноді дзвонив, навіть давав поговорити з онукою. Але ніхто до мене не приїжджав, мабуть, Настя постаралася. Я все розуміла, не маленька.
Життя йде, і всім треба крутитись. Ми з сусідами підтримували одне одного, якось сама з усім справляємося. Що мене останнім часом турбувало – стан даху мого хати. Він буквально частинами розвалювався. А ні майстра, ні матеріалу у селі у нас не знайти.
Сумно, але доводилося ганчірками закривати дірку в стрісі минулої зими. Хоча від цього було користі як з козла молока. І ось насувається нова зима, і що робити?
Але місяць тому до мене нарешті приїхала родина сина, якраз на мій ювілей, 70 років. Усі ситі, гарні, а онука зовсім доросла. Виявилося, вони добре заробили у своїй тодішній поїздці і вклали гроші в одну справу. І вона принесла свою вигоду. Отже, тепер уже двоє моїх дітей стали заможними. Що мені, зізнаюся з гордістю, дуже до вподоби.
Але найбільше здивувала невістка. За столом Настя не замовкала, скільки всього доброго розповіла їй Соломійка про той час, коли жила зі мною. Скільки всього корисного я її навчила. Вона мені дуже дякувала і, здавалося, зовсім забула, як я її ганяла тими давно минулими днями.
Ми поговорили потім з Настею наодинці, і я вибачилася за свою поведінку, а вона, навпаки, подякувала за науку. Вони лишилися в мене на два дні, а потім поїхали. Залишили подарунки, ще якісь речі й поїхали.
Наступного ранку до мого будинку приїхала бригада працівників із цеглою, цементом та всім іншим. Сказали, господиня їм наказала привести мій будинок і навіть паркан у порядок. Саме так, господиня! Хлопці-робітники зробили все якісно й швидко, що я навіть не знала, як їм дякувати, але вони тільки махали руками і сміялися.
Ось як людина може віддячити, коли сама цього не чекаєш! І як несправедлива я була в ті минулі роки до Настуні. Соромно навіть згадувати. А як виявилося, люди часто добріші, ніж ми про них думаємо. Моя невістка виявилася щирою, доброю і вдячною людиною, і я дуже щаслива, що саме Настя – дружина мого сина!
Всім добра й миру, дякую за увагу!
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.