fbpx
життєві історії
Я живу з донькою і онукою, і вони ставляться до мне так дивно. Наче чекають. Я за порадою Тані свою двокімнатну квартиру продала, донька продала свою кімнату в гуртожитку і купили трикімнатну квартиру. Але я спокійного життя не вийшло. Тут знову Таня чоловіка знайшла. Днями торт купив, мені шматок приніс. Дочка поставить тарілку із супом-жижею

Я живу разом з донькою і онукою, і вони ставляться до мне так дивно. Наче чекають, коли я вже відлечу на той світ.

Я сама винна, бо пішла на поводу у дочки Тані. Я за її порадою свою двокімнатну квартиру продала, донька продала свою кімнату в гуртожитку і купили трикімнатну квартиру. Таня запевняла, як добре всім буде, а вона піклуватиметься про мене.

Але я їй не потрібна. Прикро, що й онуці Соломійці не потрібна, хоча ростила її я, а не Тетяна.

Чоловік від мене пішов до іншої, коли Тані було два роки. Я сама дочку виростила. Вона в обласний центр поїхала, там до коледжу вступила. За півроку приїхала, плаче: «Мамо, я при надії».

Звичайно, я дочку підтримала, а як інакше? Народила Таня доньку, назвали Соломійкою. Дочці доучитися треба було, і всі турботи про маленьку дитину я взяла на себе.

Потім Тетяна з чоловіком якимось там з’їхалася, а онука так у мене і жила, вирішили, що в мене дитині краще. Я і в школу дівчинку повела, і уроки з нею робила, доки Таня своє особисте життя влаштовувала.

І ось виростила внучку, Соломійка до університету вступила. Тетяна з чоловіком тим розійшлася і про нас згадала. Соломійка все “Мама!” та «Мамо!» крутиться навколо неї. І я піддалася на умовляння разом жити, та й вік у мене, хворію.

Але я спокійного життя не вийшло. Тут знову Таня чоловіка знайшла. Днями торт купив, мені шматок приніс. Я говорю: «Мені не можна таке».

А дочка мені: «Мамо, ти що? Не можна відмовлятися!».

Я промовчала. Взагалі я тепер навіть не знаю, ким я є у цій квартирі. Я можу цілий день не виходити з кімнати, і ні внучка, ні дочка не зайдуть і не поцікавляться – чи хоч жива. На мою думку взагалі не зважають, навіть ніколи не запитають, що я хочу на вечерю, не цікавлять моїм життям від слова “зовсім”.

Дочка поставить тарілку із супом-жижею і ще вважає, що я їй після цього повинна. А те, що я пенсію свою доньці та внучці віддаю, вони не помічають, це як так і треба.

Чоловік Тетяни у нас тепер живе. Поводиться, як вдома, може в рушнику по квартирі ходити весь ранок.

Сама дочка молиться на нього. Соломія постійно з друзями десь, а коли вдома, я хочу з нею поговорити, а їй усе ніколи, все у своїй кімнаті зачинається і сидить.

Ані подарунка на свято, ані теплого слова від них. Чим я заслужила таке ставлення? Мені дуже самотньо. Всю себе присвятила дочці та внучці, а тепер ось таку “вдячність” отримала. Як же далі жити? Ніякої радості й щастя не маю.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com

You cannot copy content of this page